Свідчення

“Все життя я старалася помагати людям, нікого не осуджувати, нікого не ображати… от хіба-що аборти…”

Інформація з медичного форуму. Повідомлення: “Я зробила аборт і з того часу не знаходжу спокою, страждаю почуттям провини. Допоможіть.” Відповідь лікаря: “Уявіть собі у всіх деталях безлюдний острів: пальми, кокоси, синій океан… Залишіть вашу проблему там. І ніколи не повертайтесь.”

Інше повідомлення: “Допоможіть! У мене великий термін вагітності, близько тридцяти тижнів. У моєму житті все різко змінилося, я більше не хочу дитину. Що робити? Можна щось попити і викликати викидень?” Відповідь лікаря: “Ні, в жодному випадку. Ви помрете. А Ви спробуйте по соціальним показанням пройти, Вам не відмовлять”.

Бабусина сповідь

Я, коли виходила заміж, казала: ніколи не буду робити аборти. Нізащо! Хоча вагітності в мене всі були важкими, токсикоз протягом всіх дев’яти місяців, я все рівно носити любила і народжувати любила. Народжу – і живіт до спини прилипає, такою худою була. Четвертого народила в тридцять сім і сумувала: все, останній. А в сорок два знову вагітність. Вже і плакала я: соромно якось народжувати у такому віці, і чоловік хворий. Хоча б хтось слово сказав: не роби! А, яке там. У церкву прийшла, плачу. Жінки одна другу питають: що це в неї сталося? Аборт не хоче робити? Найшла через що переживати: всі роблять. А я все просила: Господи, не допусти! Не допустив же Господь маму до аборту: прийшла у лікарню – закрито, другий раз прийшла – лікаря не було. І не пішла більше. Народила близнят, які того ж дня померли. Хрестили їх дома, а потім у церкві священик доповнив. Ось так, а то який би гріх на душу взяла: двох зразу. От я і просила, щоб не допустив мене Господь. Та все-таки пішла на аборт. Лікар мене спитала: Що ж ти, мила, плачеш, боляче тобі? А я кажу: та хіба в цьому біда? Я ж дитя своє вбиваю. Лікар так очі віркрила, наче перелякалась. І каже: а що нам тоді робити? Що нам казати? Страшно. Чоловік потім мені сказав: “Я думав ти більше ніколи не будеш усміхатися”. Інфаркт у мене зразу, і з того часу сердечниця. Так, мені виростити було б набагато легше дитинку, ніж вбивати. Дівчинка була б у мене. Я точно знаю, що дівчинка: у сні бачила її.

Незабаром мені вісімдесят років. Одну дитинку Господь забрав, я свідомість втрачала від горя, другу вбила. За померлого хлопчика день і ніч Богу дякую, що Він забрав його: я і в церкву знову почала ходити, і не боялася нікого. А про вбиту дитинку жалію! Скільки ж уже років пройшло, і все рівно жалію! Діти – це ж радість.

Майстриня на всі руки

О сьомій дзвонить будильник. Вона йде вмиватися. З дзеркала на неї дивиться симпатичне обличчя з веснянками. Сьогодні у неї день народження. У декого заведено так, щоб у цей день чоловік першим встав і зранку подарунки дарував, але вона не любить, коли чоловік бачить її заспаною та невмитою. А подарунок він зазвичай дарує ввечері, так що вона весь день очікує на сюрприз.

Алінка сьогодні у бабусі, отож в садочок її не потрібно вести. Встає чоловік, сонно чмокає в щоку, потрапляє у вухо. Вона варить вівсянку на воді: вони з чоловіком ведуть здоровий спосіб життя. До вівсянки додаються фрукти.

На роботу чоловік не підвозить, тому що всього дві зупинки. Он, однокласниця, Юлька Титова, з гарненькою товстенькою дівчинкою. Вона радісно вітається, ніжно щипає за щічку товстушку. Фасон платтячка у неї незвичний, дуже гарний, треба запам’ятати і спробувати пошити Алінці. Хоча в наш час ніхто не шиє, а вона умудряється і пошити, і зв’язати, і приготувати вишукано. Чоловік пишається: майстриня на всі руки. Так, руки в неї вмілі і гарні. Тільки тепер лак на лівому мізинці трохи облупився.

На роботі все як завжди, сіро і буденно. Стукають обдерті двері. Вона проходить по коридору. Зранку вже багато людей, хоча буває й гірше. Знову ця сидить. Зніяковіло опускає очі. Треба з нею строгіше. А ось тітка сорока років, дуже повна, ноги, як у слона. І про що люди думають, не можна доводити себе до такого. Вона із задоволенням переводить погляд на свої стрункі ноги у стильних колготках.

Роботу починає не відразу. До неї забігають пошушукатись колеги. Коробку дарують таку саму, як минулого разу, вона саме такі цукерки любить. Навіть квіти принесли, хоча кволенькі, та все ж таки знак уваги. Люди все-таки сердечні. Сьогодні довше поп’ють чай.

Не працюється сьогодні. Вона механічно записує, ставить запитання. Вичитує ту – також розсіяно. Та просить розібратися з нею якомога швидше – а ніколи. У голові летять думки: що ж подарує чоловік? Він у неї вигадник.

Товстуху вже час госпіталізувати, переношує.

Після чаю час йде швидше. Зараз все закінчить – і додому.

Все, остання. Сидить бліда, налякана. Таких вона найбільше не любить. Вона напускає на себе поважний вигляд, але її хороший настрій перемагає. “Нічого, до весілля заживе”, – намагається підбадьорити перестрашену. Як завжди, з такими не щастить. Вона ніяк не може роздавити головку дитини… тобто, об’єкта. Нарешті з цим покінчено, її залишки складені у пронумерований пакет. Тепер вимити руки пахучим милом, забігти за Алінкою і накрити стіл. Так, скоро Пасха. Вона ніяк не вирішить: самій пекти паску чи купити готову?