Я згодна спасати китів. Боротись за навколишнє середовище. Я навіть готова захищати яких-небудь птахів від повного зникнення. Я запишуся у товариство захисту тварин і візьму кинутих кошенят. А, якщо потрібно, то цуценят.
Я захищатиму історичні і культурні пам’ятки. Підтримаю молодь і не забуду пенсіонерів.
Я внесу вклад у розвиток медицини. Зроблю все можливе, щоб перемогти пташиний грип. А також і простий. Я буду фінансово підтримувати дослідження в області серцевих захворювань. Буду активно боротися з СНІДом.
Але все це тільки після того як перестануть вбивати дітей.
“Принесите-ка мне, звери, ваших детушек.
Я сегодня их за ужином скушаю.”
К.Чуковский “Таракан”
З того часу, коли Ленін дозволив аборти, діток щоденно приносять на забій. Дивовижно: багато хто з нас струсили порох досягнень революції зі своїх ніг, але з двома головними її досягненнями багато хто не поспішає розлучитись: безбожжям та абортами.
Тепер, у ХХІ столітті, здається, що аборти були завжди. Та якщо повернутись до історії, виявляється, що це зло – нове. Дивно, що до нього звикли так швидко.
Майже в кожній сім’ї – скелет у шафі. Не тільки у переносному значенні, але і в буквальному. А ми дивуємось: чому погано живемо? Якби маніяк чи серійний вбивця скаржився, що його переслідують невдачі, ми б обурились. А самі залишаємо дітям страшний тягар: вбитих братиків і сестричок. І дивуємося: розпинаємося заради їхнього щастя, та все ез сенсу. Чому це так? Захисників життя атакують душероздираючими історіями про початих як наслідок насилля дітей, про страшні загрози здоров’ю матері, про нестерпні умови життя. А я думаю: перестали б спочатку вбивати діток благополучні, одружені, не убогі – тоді докотилось би потихеньку і до неблагополучних. Як-небудь розв’язались би і страшні проблеми. Коли, маючи тринадцять років, я дізналася, що таке аборт – я не могла повірити. Я ридала. Розмазуючи сльози по обличчю, я твердила собі: ніколи, ніколи, ніколи!!! Я й тепер не вірю. Нам так шкода бесланських дітей – і не жаль своїх кревних. Ті страждали від страху, голоду, спраги. А в кабінеті лікаря щодня у всьому світі дітей роздавлюють, обезголовлюють, втягують у вакуумну трубку, а на пізніх термінах заливають соляним розчином і народжених живими дітей-льодяників кладуть між віконними рамами, щоб замерзли чи просто залишають вмирати – це вже кому як до вподоби.
Жорстокість має різні масштаби. Мені доводилося у шотландській лікарні перекладати жінці, яка готувалася до аборту. Там я на власні очі переконалась, що відсутньою була ініціатива лікаря. Так, жінці виписали направлення по її проханню, але не менше двадцяти разів під час розмови пролунало: одуматися ніколи не пізно. Навіть якщо вам вже одягнуть маску, можете встати і піти – ніхто не буде сердитися за відібраний час у медперсоналу. Детально описали величезну шкоду для організму та психіки матері. Виписуючи направлення, лікар була настільки пригнічена, що навіт не дивилась на жінку. А коли та передумала і вирішила зберегти дитину, лікар аж розцвіла, радіючи за пацієнтку. В Ірландії аборти ніколи не були дозволеними. Там і розлучення дозволили порівняно недавно. І на очах всього світу традиційно убога Ірландія багатіє. Звичайно, такий розквіт проявляється і зовнішньо: софт (інфраструктуру) вони чудово розвивають, приваблюють кращі уми світу. Але я впевнена: зовнішнє – другорядне. Просто країна, котра не вбиває своїх дітей, заслуговує процвітання.
Я не один раз висловлювала цю думку сусідам, таксистам і лікарям. Подумавши, вони погоджувались. До речі, ірландцям ніщо не заважає поїхати в сусідню Великобританію та зробити аборт (квиток на літак чи паром за двадцять євро можна купити, віза не потрібна). Декотрі так роблять, але це – одиниці. У народній свідомості міцно закарбовано, що дітовбивство – страшний гріх.
Коли ми жили в Ірландії, сусідка поділилась: “Уявіть собі, я чекаю третього! Так невчасно – просто жах! І в чоловіка, і в мене такий напружений період на роботі, за старшими не встигаємо дивитись. Але що ж робити!” І погладжує живіт. А це саме ті славнозвісні кар’єристи, яким вічно ніколи. Та все ж таки не ціною життя дітей досягати майбутні успіхи. Народили дівчинку, щасливі.
Одній жінці чоловік заявив, що категорично не хоче третьої дитини. Вона пішла зі своїм горем у церкву. Священик сказав їй: “Ти народи і віддай мені, тільки не вбивай. Чоловікові так і скажи, що я заберу дитинку.” Нема потреби казати, що сина священику не віддали (а в сім’ї вже дві дівчинки були). Чоловік і не згадав, що колись не хотів цього малюка, таким щасливим був. Пройшли роки. У їхньому житті все йшло по чітко визначеному плану, діти підростали, старшій виповнилось вісімнадцять, і як грім серед ясного неба – знову вагітність. Батькам під п’ятдесят. Але тепер дружина, взагалі тиха, мовчазна та догоджаюча у всьому чоловікові, була, як кремінь. Хочеш – розлучайся, хочеш – кидай, дитина буде. Тож обурювався чоловік сильно, але не довго, бо знав, що дружину легше вбити, ніж переконати. Який прекрасний синочок народився у них! У мами тільки одна проблема: як старших вигнати з дитячої кімнати, не дають спокою малюку, увесь день його цілують та бавляться. Середня дочка якось сказала, обіймаючи малюка,: “Мам, а я не зраділа, коли дізналась, що у нас буде ще один братик – що ж тепер робити?” Невже малюки не варті того, щоб за них поборотись? В ідеальному варіанті це питання краще вияснити ще до одруження.
Завантажується ...