Знову височіє хрест на оновленому шпилі храму у Сваляві

Говорячи про біг часу, а, отже, і про плин людського життя, ми найчастіше кажемо: час міняється, йде, біжить, тече, пливе, котиться ,летить, бурлить, вирує і т.д. Однак сам факт його зміни фіксуємо лише в разі, коли ця зміна торкається безпосередньо нас, родини, краю або світу в цілому. Якщо ж події, що відбуваються навколо нас, не повязані з наведеним, ми не звертаємо увагу не тільки на те, що минула година нашого життя, а і день, неділя, місяць. До чого я веду?

Якби біля храму Римо-Католицької парафії у липні цього року ми не побачили риштування, а потім – розібраний шпиль, більшість із нас і забула б про цей день. Лише ця неординарна подія привернула нашу увагу, та щоразу змушувала тягнути голову до небес, щоб побачити щоденні кроки філігранної роботи майстрів. І, як результат, пройшло чотири місяці і сьогодні сяє новий шпиль. Впевнений, багато з вас, як і я, в певній мірі проявляли хвилювання, стурбованість, навіть журу. Так, так. Адже старий шпиль був часткою нашого дитинства, молодості, зрілих років. Він стрічав і провожав, радував і наділяв гордістю лише самим фактом свого існування. Тож я недаремно з приводу його знесення написав вірш-ностальгію по ньому. Публікую його ще раз, щоб ви згадали. Адже були страх і переживання про те, чи буде новозведений «рівня» старому.

Сто двадцять два роки цей шпиль пережив,
Був свідком епохи і змін,
Та вік, мабуть, велета теж підкосив,
У Лету відходить і він.
Та, вірю, як з попелу Фенікс ожив,
до неба шпиль новий злетить,
Високий, стрункий, щоб усіх полонив,
Й молитва під ним зазвучить!