Апостольський адміністратор Мукачівської дієцезії єпископ Микола Петро Лучок ОР ділиться особистим досвідом дороги зцілення, подає приклади літератури, яка допоможе розпізнати речі, що відбувалися з людиною у дитинстві, і які завдали травм, що позначилося на подальшому житті.

Піти на глибину. Розмова на Veritas

Де знайти шляхи лікування? Чому важливо поєднуватися духовність, таїнства, роботу з психологами? Де брати ресурси та умови для лікування? Чи можна змушувати когось до роботи над своїми ранами? Коли приходить на це час?.. 

Єпископський девіз єпископа Миколи Лучка ОР «Милосердя» накерований у напрямку лікування. Милосердя – це про лікування. Це бути в обіймах Отця, це про доброго самарянина, який вміє лікувати людину, яка напівжива, напівмертва, від тих ран, які їй завдали розбійники. Єпископ Микола має мрію, щоб на Закарпатті запрацювала така клініка та було лікуюче середовище для лікування таких ран.

Тези:
Як ми чуємо Голос Божий? Часто під Божий Голос підшивається не Божий голос.

Ми носимо в собі образ Бога. Якщо ми говоримо про таємницю втілення, то Христос втілився, щоб явити істинне Лице Боже. Бог втілився і для того, щоб люди могли досвідчити Любов. Якщо говоримо про Ісуса, то Він був втіленою Любов’ю.

Мій досвід Бога у моєму голосі, у моїй поведінці, може відчуватися іншими.

Коли ми когось ранимо, не потрібен довгий процес, щоб повертатися, перепрошувати – потрібно змінити поведінку на люблячу.

Страхи – це симптоми, які показують на досвід болі. Людині потрібен простір, певні інструменти для того, щоб вона назвала болячку.  

Історія зцілення має довгий досвід: рани з минулого відкриваються. Якщо є сім’я, де була агресія, де було зловживання алкоголем, насилля, розлучення, зрада, гріх, ігроманія, відсутність, розриви… Коли ми є дітьми, то з цим справитися не можемо. Вибираємо режим виживання.

Якщо порівняти теперішній час, коли є війна, ми, як діти цієї землі у часі війни – цей загальний стан, це як батьківська фігура. Одна дисфункційна держава напала на нашу державу, образно кажучи, як двоє дорослих людей б’ються, і багато з нас, як діти цієї держави, отримуємо багато ран. Ми тепер є в дисфункційній, насильницькій атмосфері, в якій ми у даний момент вибираємо позицію витримати, вижити, встояти, вибираємо форми виживання. Лише пізніше, за якийсь час, будемо лікувати ці рани. Коли війна закінчиться, всю біль потрібно скерувати на будування, а не на продовження насилля.  

Щодо питань зранень з дитинства: важливою є інформація. Заохочую читати літературу:  «Дорослі діти алкоголіків»,  «Дорослі діти дисфункційних сімей». Коли людина починає читати літературу – до неї приходить розуміння, людина починає бачити, що з нею відбувається.

Варто називати речі, розуміти, що це – реальність, яка відбувалася у нашому житті.

Коли наша свідомість не допускає щось до себе – фізичні захворювання повідомляють нам про те, що відбувається щось не те. Так само повідомляють душевні стани: страхи, панічні атаки. Панічні атаки – це стани зусиленого тиску з несправленим болем. І людина не справляється з реальністю. Коли прийде час, треба зуміти пролікуватися.

Заперечення – це відкладання. Коли людина заперечує, робить це у зв’язку з певною неможливістю. Потрібно відважитися робити дію: прочитай книгу, сходи на групи, прочитай про групи дорослих дітей алкоголіків. Дорослість полягає у тому, що я починаю робити дії.  

Важлива роль консультанта, мудрого духовного наставника, який запропонує робити дії.

Поради щодо літератури для прочитання:  

«Дорослі діти алкоголіків»,  «Дорослі діти дисфункційних сімей», Мерлін Мюрей «В’язень іншої війни», Едіт Егер «Вибір»