У чотирнадцять років я вже знав де є моя дорога
Інтерв’ю з отцем Адріаном Коваль.

– Де Ви народились, в якій сімї? Розкажіть про ваших батьків. Чи є у Вас брати, сестри?
– Я народився 24 -го січня 1974 р., у Словаччині. Моє рідне село – Нижнiй Грабовець, у якому я прожив своє дитинство та юність. Воно знаходиться недалеко від Ужгорода – 55 км. Я вирic в католицькiй сімї, як друга дитина. Батьки прийняли від Господа Бога четверо дітей. Мої батьки прості люди. Від мого дитинства вони є для мене великим прикладом, дали мені життя, віру, освіту,  навчили мене і моїх братів любити Бога та людей. У мене троє братів. Брат Йозеф після закінчення інституту та армії оженився, із своєю дружиною має троє гарних дітей. Потім народився я і мiй брат Патрік (ми є двійнята). Він є монахом в ордені Єзуїтiв, служить Богу та людям в Реколекційному домі Св. Ігнаца в м. Прешов у Словаччині.Четвертий наш найменший брат Марцел, також є монахом – Редемптористом, працює у Словаччині, в м. Банска Бистриця. Я щоденно дякую Господу Богу за своїх батьків, за нашу сім’ю, та молюся за них.
– Як проходило дитинство? Чи були у Вас зустрічі з Богом вже у дитинстві?
– Як проходило дитинство? Я дуже гарно па-м’ятаю його та  згадую про все, що змалку дав мені Господь. Оскільки у нас не було сестер, ми, хлопцi, старалися допомагати батькам. Не хочу хвалитися, але думаю, що наші батьки мали з нас велику радість, оскільки ми старалися бути їм слухняними. Де перший раз зустрівся з Богом? Я так думаю, що вже в лоні матерi. Ми є нормальна католицька сім’я. Батьки моїх батьків були глибоко віруючi та побожні, і цю свою віру передали моїм батькам. Вже змалку ми регулярно ходили до храму, вдома молилися. Я вдячний Господу Богу, що я є членом нашої сім’ї.  
– Як розвивалася Ваша віра, релігійність?
– Як я вже сказав, великий вплив на мою віру мали мої батьки, мої родичі. Ми в дома ніколи не задумувалися над тим, чому потрібно вірити, молитися, відвідувати храм. Для нас в дома, це було щось нормальне. Батьки, також дідусь i бабуся, були для нас першими вчителями релігії. Багато чого я навчився від них та пам’ятаю до тепер. Ніколи незабуду про Різдвяні свята (увечері разом колядували), або Великодні. Наше село має 1800 жителів, є повністю католицьке, нема ніякої іншої конфесії. Всі діти в селі ходили на уроки релігії, на Богослужіння, в місяці жовтні на молитву св. Розарію, в травні на Лоретанську літанію, чи у Великому Пості на молитву Хресної Дороги. Ми, всі брати, були міністранти, разом з іншими хлопцями служили біля вівтаря. В нашому селі не було такого хлопця, щоб не був міністрантом.
– Ви завжди хотіли бути священиком, чи раніше були інші плани?
– Один раз, при зустрічі, ще як семінаристові, подібне запитання дала мені одна молода дівчина. Запитала мене: “Коли ви відчули покликання до священства, та чи ви не були закоханий?” Я їй дав таку відповідь: “До 14 років я ніяку любов(дівчину) не зустрів, та після 14 уже не шукав.” 🙂
Оскільки я від третього класу, від дев’яти років, постійно прислуговував біля вівтаря, думаю, що вже там – біля вівтаря – зародилося моє покликання. У нас був дуже добрий, побожний священик, духовний отець. Думаю, що і його приклад мені в цьому допоміг. Коли мені було 14 років, я вже знав де є моя дорога. Ми кожний рік з батьками їхали на першу св. Месу нововисвяченого священика. Коли в 1988 р. я вернувся додому із такої св. Меси (з приміції), я вже був переконаний в тому, що моє покликання – це священство. Там я переконався.
– Як прийняла ваше рішення стати священиком ваша сім’я, знайомі, друзі?
– Я думаю, що прийняти моє рішення стати священиком моїм батькам допомогла в цьому їхня віра. Для них це не було дивне. Оскільки я своє дитинство і юність прожив біля вівтаря, як міністрант, це багатьом моїм знайомим, друзям допомогло зрозуміти моє рішення. Як я вже вище сказав, я з братом Патріком народився в один день, ми разом закінчили середню школу, разом поступили вчитися в семінарію. Батьки ніколи нам не сказали, що вони є проти і не сказали нам, щоб ми йшли вчитися на священиків. Молилися за нас, знаю, що моляться і до тепер.
– Як проходили роки в семінарії? Що було найцікавіше, найрадісніше, найважче в семінарії? Чи були кризи в семінарії  відносно покликання?
– Ніколи незабуду на цей день, коли я вперше з братом Патріком приїхав в духовну семінарію. Моя формація на священика розпочалася 14 -го вересня 1992 р. в семінарії в Спішскей Капітуле у Словаччині. З цього дня я розпочав розвивати моє покликання. Спішска духовна семінарія розпочала виховувати молодих юнаків після 50 річної паузи. Після розпаду комунізму, на Спішу семінаристи знову могли вчитися, готуватися до священства. В цій семінарії, після відкриття в 1990 р.,   розпочали навчатися молоді хлопці із трьох дієцезій Словаччини: Спішської, Кошицької, Рожнявської. Це дуже велика семінарія. Тоді, в 1992 р., всіх нас семінаристів навчалося 377 чоловік. Нас на першому курсі було 81 чоловік. З Кошицької дiєцезiї було 50 семінаристів. Моє навчання в семінарії тривало 6 рокiв, про яке дуже гарно згадую i пам’ятаю. Це для мене були благословеннi роки. Що було найцікавіше, найрадісніше? Крім іншого, і цей момент, коли Господь Бог допоміг здати екзамен, бо тих екзаменів, було за шість років, досить багато. 🙂
Що для мене було найважче, з тим я ділився з Господом.  Коли ми приїхали в семінарію, нам сказали, що через шість років наше навчання, наша формація закінчиться, тому ми старалися  готуватися вiдповiдно. Я щоденно молився, просив Господа про поміч, дякував Йому, що Він мене собі вибрав та покликав. Я повністю довіряв Йому і Він мені допомагав. У мене не було криз, думаю, що їх не буде і в священстві. Інколи були якісь невеличкі випробування, але це мусить бути. Згадую про те, як один священик – духовний наставник нам сказав як моляться в семінарії семінаристи: “На першому курсі семінарист молиться: Господи, прошу Тебе дай, щоб я став святим священиком. На третьому курсі молиться: Господи, прошу Тебе дай, щоб я став добрим священиком. На шостому курсі семінарист молиться: Господи, прошу Тебе дай, щоб я став священиком”. Але я так ніколи не молився. 🙂
– Як і де проходило висвячення на диякона та священика? Які плани були у служінні?
– Після п’ятого курсу ми, семінаристи, прийняли дияконське свячення. Це було 19 – го червня 1997 р. Кожен єпископ висвятив семінаристів зі своєї дієцезії. Як я вже вище сказав, спочатку нас розпочало формацію – 81. Висвячено було – 50 у диякони. Не всі хлопці були висвячені, деякі вступили до чернечих Орденів (один з них і мій брат Патрік), декотрі під час формації розпізнали, що це не їхнє покликання і ще до прийняття дияконату одружилися. Мене на диякона, в м. Кошіце, висвятив архієпископ Алойз Ткач. Цілий рік ми виконували дияконську службу. Диякон вже може охрещувати дітей, вінчати, відправляти похорон, казати проповідь. Все це як диякон я робив у своїй парафії. Перед нами дияконами залишався ще один, останній рік навчання та підготовки до священства. Після того, як ми здали екзамен та захистили дипломну працю, ми (50 дияконiв) пережили реколекції перед освяченням. В суботу 20 -го червня 1998 р. мене разом з іншими дияконами в м. Кошіце висвятив на священика той самий архієпископ Алойз Ткач. Для потреб Кошіцької  архідієцезії нас було висвячено 25 нових священиків. Про цей день буду пам’ятати до смерті. В неділю 21-го червня 1998 р. я перший раз відправив свою першу св. Месу в моєму рідному селі Нижнiй Грабовець у храмі Внебовзаття Діви Марії. У цій Службi взяло участь багато людей з нашого села та з інших сусідніх сiл. Також зібралося багато священиків, сестер монахинь, семінаристів. Я дякував Господу Богу за дар священства, за моїх батьків, родичів та за всіх, хто мені допомагав, щоб я став Христовим священиком.
– На яких парафіях Ви вже служили? Розкажіть про це. Що було найрадісне серед тих подій, що відбулися у вашому священицькому житті? Чи були труднощі? Які?
–  Моє перше призначення як вікарія, капелана було в м. Сніна, що у Словаччині. Там я розпочав служити з 1 – го липня 1998 р. Ця парафія має 13 тисяч католиків. Нас там було троє священиків. Парафія  дуже «жива» – там було багато дітей, молоді, молодих сімей, якими було треба опікуватися; уроки релігії, дитячі та молодіжні Служби, зустрічі з родинами. Біля вівтаря було 60 мі-ністрантів, великий хор, котрий співав на св. Месах. Хворих, яких ми відвідували в дома та сповідали, було десь до 70 осіб. Ми також відвідували хворих у лікарні, сповідали та причащали їх. Кожний рік в Сніні до першого св. Причастя приступало 250 дітей. Щоденно ми, священики, перед Службою сповідали людей. Про цю мою першу парафію дуже гарно пам’ятаю і згадую. 30-го червня 2000 р. закінчилося моє служіння в м. Сніна.
З 1-го липня 2000 р. мене призначили капеланом в іншу парафію, в м. Кошіце. В цій парафії жило 20 тисяч вірників. На території нашої парафії була ще дуже велика лікарня (3000 ліжок). Ми, священики, старалися допомагати тим людям. Великого досвіду я набув, зустрічаючись з хворими людьми: вислуховуючи їх, служачи їм порадою. Один рік я прослужив в цій парафії, а 1- го липня 2001 р. за рішенням мого архієпископа я поїхав вже на третю парафію в. м Ганущовце, як капелан. Парафія мала 4 філії, всіх вірних було десь до 5 тисяч. Ця пасторація була зовсім інакша як попередні. Оскільки я сам із села, мені там дуже сподобалось. Люди прості, побожні, щирі, не такi як в місті. Там всі знали одне одного – це була одна велика сім’я.
Важко сказати, що було радісне, які були труднощі… Для мене радісне було і є, коли я бачу своїх вірників, якi приступають до сповіді, до св. Причастя. Труднощі? Я старався так робити, щоб їх було щонайменше. Після прожитого там одного року (2002 р.), я поїхав з тієї парафії. Цим закінчилося моє чотирирічне священицьке служіння у Словаччині, та приїхав працювати в Україну.
– Як проходить ваше теперішнє служіння?
– Я приїхав у Закарпаття 1-го вересня 2002 р. Отець єпископ Антал Майнек мене призначив парохом в с. Довге, Іршавського району. Село Довге має 8 тисяч населення, а католиків десь 600. Крім Довгого я ще обслуговую вірників в с. Лисичово, с. Кушниця, с. Кобалевиця. На Іршавщині я один римсько-католицький священик . Якщо розповідати про мою парафію, то можна сказати, що вона молода духом, активна. Я дуже добре тут почуваюся. Це зовсім не така пасторація, яка була у Словаччині, але я дуже щасливий, що я є тут. Парафія має багато дітей, молоді, молодих подружніх пар, про яких треба духовно турбуватися. Двічі в тижні маємо Служби за участі дітей, з проповіддю до них. Маємо різні катехези, якi нам допомагають краще спізнавати Господа, та йти за Ним. Стараюся присвячувати свою увагу також подружнім парам. Щомісяця відвідую 30 хворих людей в дома, сповідаю їх, також і хворих в лікарні. Кожний день у нас в Довгому є св. меса, та їду і на філії у будні дні. Щоденно парафіяни перед Божою Службою мають можливість сповідатися. В цей Рік Віри говоримо у проповідях про 10 Божих заповідей, щоб ці роздуми допомогли нам укріпитися у нашій вірi. Богу дякувати маємо до 30 міністрантів, які прислуговують біля вівтаря. Дівчата співають у хорі. З нашої Довжанської парафії маємо і духовнi покликання: двоє отців священиків та п’ять сестер монахинь, які працюють в різних куточках України. В парафії працюють також і сестри монахині ордену Св. Вікентія де Поль – Дочки християнської любові.
Якщо хтось хоче більше дізнатися про нашу Довжанську парафію, будь ласка, заходьте на наш парафіяльний сайт www.dovheperafia.at.ua
Оскільки Церква переживає Рік Віри, бажаю всім читачам дієцезійних видань, та всім жителям нашої Мукачівської дієцезії сильну віру, надію, та любов до Господа нашого Ісуса Христа. Молюся за всіх вас та нехай Бог благословить вам!

Інтерв’ю провів:
Бунда Саболч