Проповідь Сатумарського єпископа Єно Шенбергера, яку він виголосив на урочистості св. Мартина у Мукачеві 11 листопада 2024 року. Переклад проповіді українською мовою під час святкової Меси озвучив для присутніх о. Олександр Сулінчак, настоятель парафії св. Анни у м. Хуст.

Високопреосвященні владики!
Всечесніші отці духовні!
Преподобні монахи і монахині!
Дорогі брати і сестри во Христі!

Дорогі брати і сестри, перебуваючи в цьому кафедральному храмі в особливий спосіб переживаю спільність нашої історії і нашої духовної спадщини. Адже Мукачівська дієцезія і Сатумарська дієцезія історично є поєднаними.

Впродовж восьми століть ця територія разом з Сатурманською дієцезією знаходилися під юрисдикцією єпископа Егеру. В 1804 році було виділено п’ять жупанатів, а саме Ужанський, Берегський, Мараморошський, Угочанський і Унгський, з яких було утворено нову дієцезію з центром у Сату-Маре. На території цих п’яти жупанатів знаходилося всього-на-всього близько 40 тисяч римо-католиків, але недовгий час ця кількість сягла вже до 200 тисяч.

1920-го року з Тріанонської згоди розпочинається кальварія, тобто страждання і терпіння Сатумарської дієцезії, яка була розділена, фактично, на різні частини. Розірвана була на чотири частини, які відійшли до різних держав, а залишилася, фактично, серцевина – серце дієцезії – місто Сату-Маре з двома областями і тими, хто їх населяють. Точніше трошечки з угочанської жупи залишилося під юрисдикцією Сатумарського єпископа.

У 40-му році внаслідок віденських арбітражів були намагання об’єднати знову дієцезію. І це вдалося, але в повному своєму складі дієцезія проіснувала недовго. Адже В 1948 році прокомуністичним урядом дієцезія була знищена.

Так тривало аж до 1990 року, коли після політичних змін відбулося відновлення дієцезії і нарешті Сатуманська дієцезія отримала власного єпископа. Два роки поспіль була утворена і наша Мукачівська дієцезія (за рішенням Святого Престолу 14 серпня 1993 року була утворена Римсько-Католицька Апостольська Адміністрація Закарпаття – прим.ред.), яка є сатумарський дієцезії «донькою» і «внучкою» Еґерської архідієцезії. 

Цей невеличкий історичний екскурс прозвучав для того, брати і сестри, щоб ви зрозуміли, що те що для вас є відчутним, чутливим і болячим, то так само і для нас є дуже відчутним. Цей наш духовний зв’язок і це історичне минуле, і духовна спадщина закликають нас, щоби в ці важкі часи, в які зараз живемо і перебуваємо, ми допомагали і підтримували один одного і спільно молилися благаючи ласки Божі від Того, Хто завжди є з нами.

Дуже гарна нагода для такого єднання духовного і молитовного – святкування і постать святого Мартина Турського, урочистість якого сьогодні нас зібрала в цьому храмі. Постать якого є важливою не тільки для французів, де він на території сучасної Франції опинився, але і для нас – людей, котрі живуть сьогодні тут в Карпатському басейні.

Святий Мартин є близьким для нас тому, що він народився в місті Саварія, яке по сьогоднішній день існує дещо з іншою назвою на території Угорщини. Це місто називається сьогодні Сомбатхей, де він народився, де жили його батьки. Звідки він потім, будучи військовим офіцером, легіонером побував у різних країнах і різних містах, доки не осів на території Франції. Але він повернувся до своєї батьківщини, до Саварії для того, щоб навернути своїх батьків. Більше того, йому вдалося, навіть, похрестити свою власну маму. Він є єпископом, а в латинській мові є слово «понтифік», тобто «той, хто будує мости». Він є тою постаттю, яка будує і сьогодні мости між нами – людьми, яких розділяють кордони.

Можемо сміливо стверджувати, що наші дієцезії є справді духовно спорідненими. Адже коріння свої мають в тій духовній спадщині, яку залишив для всіх нас святий Мартин. 

Святий Мартин, будучи простим військовим, розпізнав, що справжня величність духу і людини полягає не в тому скільки влади і яку владу, яку силу вона має, якою розпоряджається, але у служінні, у любові, яка служить, і в милосерді по відношенню до інших. Найпопулярніша, найвідоміша історія з його життя – це історія, коли він розрізає свій офіцерський плащ, щоби іншою частиною накрити тремтячого від холоду і від голоду жебрака. У цьому жесті цього офіцера, цього військового ми бачимо, яка повинна бути любов. Він не чекав, не розважав, не думав, не зважував, не чекав більш сприятливих часів чи обставин, чи можливості, чи умов. Він діяв. Любов завжди діє при всіх обставинах і цей жест нагадує нам і являє нам, що навіть будь-яка маленька здавалося б дрібниця стає великою, якщо робимо її з любові, і прикладом любові.

З наближенням зими, особливо тут в Карпатах, люди відчувають її холодний подих. Загалом відбувається в житті людей, особливо зараз, в воєнні часи повстають питання і невпевненість. «Як буде? Як ми переживемо цю зиму, цей холод?». Але не забуваймо, що саме приклад святого Мартина навчає нас, що і в найважчі часи є можливість творити добро. Є можливість послужити чи допомогти іншому і в цих обставинах, за цих умов дбати один про одного, помічати один одного. Спільна віра і єдність є тим плащем, яким можемо накрити і зігріти один одного. Навіть у найважчі, найдивніші часи є місце для доброти, підтримки і надії.

Дорогі брати і сестри, в особливий спосіб теперішні часи, коли дуже багато хто з вас переживають найнижчі глибини з приводу втрат, з приводу трауру, я хотів би нагадати вам, і всім нам, що подібно до святого Мартина і ми є покликаними до того, щоби не здаватися, щоби підтримувати і підбадьорювати один одного. Хотів би нагадати, що ми можемо і повинні молитися один за одного. Не забуваймо про це. Щоб попри всякий біль і страждання, Божа любов і Його провидіння не залишалися абстрактними поняттями, а могли і повинні втілитися у конкретних вчинках.

На жаль війна може відібрати від нас наші статки, наші землі… Може зруйнувати наші оселі, але вона неспроможна забрати нашу віру, надію і любов, яка живе в наших серцях. Тому що той, у кого в серці залишаються живими віра, надія і любов, той залишиться людиною в будь-яких умовах і за будь-яких обставин. Така людина залишиться не просто людиною, а Христовою людиною. Такою людиною, яка втілилася в Христі Ісусі. Залишиться християнином. Тобто людиною, яка помічає страждаючого ближнього і готовий чи готова простягнути руку допомоги, яка в кожному страждальцю і немічному, в кожному, хто перебуває у потребі, спроможна помітити страждаючого Христа і простягнути Йому руку. [Бачить] того Христа, котрий своє власне життя готовий був віддати заради нас, заради кожного з нас, заради спасіння кожного з нас, щоб придбати і повернути нам справжнє життя. 

Дорогі брати і сестри, війна – то завжди біль, страшний, інколи здається, що нестерпний біль, але було би більш ще більш нестерпним, якби ця війна скинула і опустила нас з рівня милосердної любові, з рівня християнської любові, жертовної любові на тваринний рівень, в якому панують тільки інстинкти помсти, люті і ненависті. 

Звісно, що про це говорити набагато простіше і легше. Святий Мартин доки це зрозумів, дійшов до цього, йому пройшлося пройти дуже довго дорогу життя і служіння Богу. Саме його життя нагадує нам, що навіть якщо нам треба залишити наші власні домівки, те, що прикипіло до наших сердець, до чого ми призвичаїлися, наше звичне оточення, ми все ж таки маємо домівку. Дім, який ніколи не втрачаємо, який завжди залишається для нас місцем, де нас завжди чекають, де нас завжди люблять. Це – дім Божий, до якого ми завжди маємо можливість повернутися. Як святий Мартин, який в своєму житті через будь-які маленькі вчинки доброти, милосердя змінював, освітлював, зігрівав цей світ. Він навчає нас, що кожен з нас може повторювати і робити щось подібне. І такими маленькими кроками, але завжди наближатися і приводити інших до цього дому, до Отчого дому, де панує батьківська любов.

Дорогі брати і сестри, так, ми живемо в період, в якому відбувається численні війни. Ба, більше того, ви перебуваєте у війні. Ваша держава перебуває у війні… Особисті втрати, нестачі і дефіцит матеріальних благ завжди обтяжують людину і заставляють її хвилюватися, переживати, але не забуваймо про приклад святого Мартина, який показує нам, що можна не тільки допомагати один одному. Він нагадує нам, що навіть у самі важкі часи ми можемо залишитися людьми. Людьми, які мають і крім матеріальних скарбів, які можливо втратили, мають не втрачені скарби. Це є скарби духовні – скарби віри і надії.

До цих скарбів також належить його милосердя до людей, його милосердна постава, нагадуючи нам, що милосердя не є чимось абстрактним і нереальним, недосяжним для людини. Його постать сьогодні нагадує нам і, ніби, надихає, підбадьорює нас: не бійтеся і не втрачайте надії! Його відоме гасло, його сентенція, яка стала відомою, яку використовує дуже багато людей як своє кредо чи життєве гасло: «Non rekusem laborem» в перекладі з латинської «Я не цураюся праці», нехай знайде відлуння і в наших вухах, і в наших серцях. І нам не можна зволікати, не можна відкладати те, що ми можемо і повинні зробити, щоби любов і милосердя були зреалізовані, і ні в якому разі не можна втомлюватися в молитві.

Брати і сестри, молімося! Молімося невпинно і невтомно благаючи про мир. Особливо молімося за тих, хто втратили своїх рідних чи близьких, які втратили свої домівки, які змушені були покинути свої рідні території. Молімося за тих, хто з невпевненістю дивляться в своє майбутнє. Благаймо Господа на різних мовах, але єдиним серцем, щоби Він провадив нас Своєю любов’ю і нехай дасть сил нам всім, щоб наслідуючи приклад святого єпископа Мартина Турського і ми залишалися чи стали милосердними і сповненими надії.

І, врешті, благаймо, просімо заступництва святого Мартина всі разом, щоб попри бурі і війни, які відбуваються, ми залишалися з вірою і довірою. Щоби всі ці, спричинені вітрами ненависті війни вщухли, щоби знову повернувся мир насамперед до людських сердець і до держав. Щоби мир запанував нарешті в наших домівках і в наших країнах. Нехай він молиться за нас, щоб любов і доброта, як вогник, освічували і зігрівали наші серця і через нас інших людей, і щоб цей вогник ніколи не вгасав, навіть тоді, коли навколо все здається дуже темним і голодним.

Нехай Боже благословіння і охорона супроводжує працю, служіння і життя архіпастирів Мукачівської дієцезії, її священиків і богопосвячених осіб, а також всіх вірян цієї дієцезії. Нехай приведе всіх нас на ту духовність і на той рівень, якого досяг святий Мартин.

Його Екселенція щиро бажає всім, сьогодні тут присунім, в світлі і радості віри і надії святкувати 25-річчя – срібний ювілей встановлення і існування нашої Мукачівської дієцезії, який не є дуже великим. Це є справді молодий вік і залишатися молодими в душі, в серці, адже святі вказують нам приклад цієї духовної молодості. Амінь.

Урочиста Меса

Відеозапис проповіді на ресурсі Veritas