Повий текст проповіді єпископа-емерита Антала Майнека
під час подячної святої Меси за 26 років служіння правлячим Мукачівським єпископом
Дорогі брати і сестри у Христі!
Мусимо завжди і повсякчас складати подяку Господеві і складати її безмежно, але я постараюся бути стислим.
В особливий спосіб я дякую своїй мамі, котра прийняла мене, привела мене на цей світ, дала мені життя. Сьогодні згадую з подякою всіх тих лікарів, котрі піклувалися про мене, коли я народився і також за всю ту опіку, котру я отримав від них під час кожної своєї хвороби і немічності.
Дякую сьогодні всім своїм вихователям, починаючи від батьків. Згадую у подяці своїх вчителів, викладачів, всіх, котрі спричинилися до мого виховання, священників. Дякую Господу Богу за кожен той день, коли я міг міністувати, прислуговувати при вівтарі Господньому. Також дякую, що на теперішній час всі мої хвороби проминули.
Дякую сьогодні всім своїм шкільним друзям, тим, з ким я служив у армії. Дякую всім тим, які мене прийняли таким, яким я є, прийняли мене до свого серця і допомагали на цьому шляху, але також дякую в особливий спосіб всім тим, котрі сказали мені правду в очі.
Дякую Господеві сьогодні за дар священницького покликання, котрий я відчув ще у свої дитячі роки, але потім у юнацтві я від того покликання відійшов. Воно якось пригасло. Коли ж я прочитав про життя святого Франциска, то Господь знову торкнувся мого серця і я знову відчув, що Він мене кличе.
Ще є багато чого, за що я мав би безконечно дякувати, але хочу трошки перестрибнути, хочу сказати дещо інше. Хочу сказати про той час, коли настоятель францисканського ордену запропонував поїхати до Закарпаття на місію. Я зголосився, але трошки побоювався. Не з оптимістичним настроєм, а десь з побоюванням сибірських морозів, про які думав, що вони є на Закарпатті, що в Радянському Союзі так холодно.
Яке було моє приємне враження, навіть приємне розчарування у моїх страхах! Коли я прибув на Закарпаття, не те що холоди сибірські, а наскільки гаряче вірники прийняли нас тут у той час. Наскільки великою любов’ю огорнули нас тут, на Закарпатті. До сьогоднішнього дня кожний священник, що прибуває з-за кордону, досвідчує тієї безмежної гарячої любові, з котрою закарпатські віряни приймають гостей.
Хочу особливо подякувати Господеві в одному реченні за всі ті благодаті, котрі я отримав, котрими Господь мене обдарував у перші сім років мого служіння на Закарпатті.
Хочу подякувати Господеві за те, що покликав мене до апостольського служіння, покликав мене бути єпископом тут на Закарпатті. Хоча я дуже непросто, нелегко прийняв то рішення і згодився. Допоміг мені у тому святий апостол Павло. Разом з ним я собі постановив, що я не хочу бути «паном єпископом», але хочу бути слугою Божим, хочу служити цим людям на благо Христової Церкви.
Сьогодні багато таких моментів, прийшли мені до серця, на думку перед тим, як розпочати цю Службу Божу, і зараз, в особливий спосіб, згадую тих старожилів священників, з яким зустрівся, коли сюди приїхав. Сьогодні дякую за те їхнє жертовне служіння. Вони у час безбожного комуністичного режиму, переслідування посіяли зерно правди, зерно віри на Закарпатті. Коли ми приїхали сюди, то ми нічого не робили, можна так сказати, що ми користувалися, насолоджувалися тим, що ті старі священники посіяли до нас.
Пригадуються епізоди з роману Льва Толстого «Війна і мир», де не полководці вигравали битви, а народ. Тому сьогодні мушу погодитися із думкою того роману і сказати, що все, що я на Закарпатті зробив, то все зробили вірники. Можливо, я лише піклувався або плекав ті ідеї, проєкти, котрі народжувалися, але в життя це впроваджували ви, дорогі вірники.
Сьогодні, хоча не можу, але маю бажання, як я казав, понад міру воздати Богові подяку. Хочу згадати всіх тих семінаристів, котрі закінчивши теологію, залишися тут на Закарпатті, стали священниками. У такий спосіб хочу подякувати всім отцям духовним – і нашим, котрі походять із Закарпаття, і тим, котрі прийшли із-за кордону тут служити і залишилися вірними та продовжують тут служити. Всім вам хочу подякувати! Хочу подякувати всім монахам, котрі приїхали сюди служити. Подякувати всім сестрам-монахиням за їхнє служіння, за те, що вони є тут на Закарпатті. Подякувати всім тим катехитам, котрі починаючи від 1993 року закінчували Катехитичні Курси у нас у Мукачеві і продовжують піклуватися про те, щоб віра передавалася далі.
Після тих двох страшних повеней, котрі пам’ятаємо тут на Закарпатті, можна було досвідчити як всі добродії, доброчинці поспішали сюди з-за кордону з різною гуманітарною допомогою, підтримкою. Можна було відчути той справжній потоп любові, а не нашестя біди. За цю допомогу також хочеться сьогодні подякувати.
При цьому хотілося би подякувати всім нашим харитативним закладам, котрих на тепер є більше як 50, що служать любов’ю, у всіх куточках Закарпаття.
Хочу подякувати всім вірникам нашої дієцезії, котрі своїм вкладом, своїми молитвами долучилися, щоби наша дієцезія процвітала. За різну роботу, виконану від щирого серця чи на парафії, чи долучившися до організації адорацій та різних духовних програм. Дякую всім вірникам, всім парафіянам, згадую кожного, хто молився за нашу дієцезію, за наше процвітання, навіть тим, котрі самотньо залишалися вдома у своїй старості та хворобах, але не покидали молитву за Церкву на Закарпатті.
Згадую і дякую Богові за те, що поки що у цій державі – в Україні – є мир, за котрий мусимо дякувати Господеві, за котрий мусимо молитися кожного дня. На заклик Святішого Отця Папи Франциска дійсно долучитися до того, щоб випросити у Господа мир для нашої держави, бути співучасниками творення того миру сьогодні. Це боротьба проти злих духів, котру маємо виграти. Тому мусимо бути відважними на цьому фронті: вимолювати мир для держави, для світу.
Хотів би понад міру возносити подяку Господу, тому на цьому я не закінчую. Оскільки залишаюся тут, на Закарпатті, і хочу разом із вами надалі творити ті величні діла, за котрі потім будемо дякувати.
Deo gratias! Богу подяка!