У приватні повідомлення сторінки дієцезії час від часу приходять питання від читачів. На чергове запитання дає відповідь о. Іреней Погорельцев OP.

  1. Чому саме середа?

Традиція посту перед Пасхою – найбільшим (а в ті часи – єдиним) християнським святом, сягає самих початків існування Церкви. Але цей піст у перших християн, у II-III століттях, тривав тільки кілька днів: від Страсної П’ятниці до ранку Пасхальної неділі, тобто той час, коли Ісус лежав у гробі. І цей піст був дуже суворий – на хлібі й воді. Потім піст продовжили на цілий Великий Тиждень. І врешті, вже у часи Першого Собору і Нікеї (IV століття), Церква вирішила, що Піст перед Пасхою має тривати 40 днів, бо цей приклад дав нам сам Ісус, який «перебував сорок днів у пустині, випробовуваний від сатани» (Мк 1,13). Але в різних помісних церквах і традиції щодо посту були різними. Десь (як у Антіохії) 40 днів додавали до вже існуючого Пасхального посту, а десь (як у Римі), Пасхальний піст став частиною сорокаденного. Ще один важливий момент – християни у жодному разі не постили у неділю! Таким чином, якщо відрахуємо 40 днів від Пасхи, за винятком неділь – отримаємо власне середу, як початок Великого посту. Ця, існуюча до нашого часу традиція, розпочалась в Католицький Церкві за часів папи Григорія Великого (540-604), тобто на самому початку середньовіччя.

  1. Чому Попільна?

В ті самі часи (Григорія Великого) в Західній Церкві з’являєтеся традиція на початку Великого посту посипати голови попелом на знак покути. Цю традицію, як невід’ємний атрибут посту, також знаходимо вже у Старому Заповіті. Посипати голову попелом, або сидіти на ньому, було виразом покаяння, жалю і скорботи. Наприклад, цар Ніневії «устав зо свого трону, і скинув плаща свого з себе, і покрився веретою, та й сів на попелі» (Йона 3,6). Мордехай, у книзі Естер, «роздер одежу свою, і зодягнув веретище та посипався попелом…» (4.1). «Тамара посипала попелом свою голову, а квітчасту туніку, що була на ній, роздерла, і поклала руку свою на голову свою, і все ходила та голосила…» (2Сам 13,19). У Книзі Пророка Єремії читаємо: «Дочко народу Мого, веретою підпережись та качайся у попелі! Справ жалобу собі, немов над однородженим, голосіння гірке…» (6,26).

Ми не «качаємося у попелі», як за часів Старого Заповіту, але це символічне посипання голови, а також слова священика: «Пам’ятай, що ти є порохом і в порох обернешся» повинні нагадати нам про те, яким скороминущим є наше земне життя і заохотити нас до покаяння і пошуків вічних цінностей, які не проминають.

Нагадаємо, що попереднє питання стосувалося назви та вживання слова «вігілія».