Через декілька днів після призначення єпископа-помічника запитували його про його думки, плани, враження щодо призначення.
– Дорогий отче Миколо! Коли саме Ви дізнались про те, що вас призначать єпископом, і якою була Ваша реакція?
– Близько двох тижнів до призначення, яке відбулося 11 листопада, отець нунцій сказав мені, що Святіший Отець вибрав мене на цю посаду. Я вже наперед знав, що це ймовірно станеться, тому мав час перед тим щоб розпізнати, і тому з миром зміг сказати: “Так”.
– Такою була і Ваша перша реакція?
– Спочатку у мене було відчуття, що я не готовий до цього, що це не моє покликання від Ісуса. Мені потрібно було продумати і молитися, щоб побачити, чи зможу я взяти на себе це завдання, чи зможу його полюбити, чи маю до нього талант. І під час молитви поступово мені стало ясно, що це заклик від Бога: я маю для цього енергію, і Бог дасть необхідні благодаті, силу, якщо і надалі житиму з Ним в єдності. Найголовнішим було впізнати те, чи від Ісуса походить цей заклик до апостольського, пастирського служіння. Я приймаю це призначення тому, що побачив, зрозумів, що воно є дійсно від Ісуса – це підтвердив і мій духовний наставник.
– Яке це відчуття повернутись додому після 25 років?
– Це таке відчуття “ну нарешті!”. За останні 25 років ніби Боже провидіння підготувало мене: я ніби зробив коло по світу, де глибше пізнав церкву. Жив, вчився та служив у великих, метушливих містах – Кошицях, Кракові, Сaнкт-Петербурзі, Хмельницькому, Львові. Тепер буде добре, нарешті, повернутися на Закарпаття, котре є спокійнішим місцем, ближче до гір, природи, які я дуже люблю. А після багатьох років служіння у великих містах буду добре почуватися у меншому місті, Мукачеві. Також має значення і те, що будучи родом із Закарпаття мені всюди окремо потрібно було вивчати минуле людей, їхню історію, звичаї, і який це має вплив на них. Однак тепер я йду додому, де відчуваю себе як вдома, знайомий з нашою історією і розумію її, і те, як тут різні національності можуть жити разом. Останнім часом все більше людей запитують мене, чи я не боюсь того, що пророка як правило не цінують саме на власній Батьківщині. Однак у переживанні моєї ідентичності перше місце займає те, що я є дитина Божа. І коли я в єдності з моїм Отцем Небесним, тоді всі інші приналежності як до регіону, або народу мають своє місце, але не головне.
Тісний зв’язок з Богом дає мені цей мир і відвагу. Він буде вести мене. І як домініканець я завжди був готовий поїхати на нове місце і там служити; і тепер я готовий іти туди, куди мене кличе Христос у Церкві. Це саме я робив і тепер, коли прийняв це призначення: я слідую за Його покликом.
– Яка Ваша думка щодо багатьох позитивних реакцій із Закарпаття та України, які виникли у зв’язку з вашим призначенням?
– Я дістав багато гарних реакцій з багатьох місць, також від своїх братів з ордену, приємно бачити так багато радості (мої брати-домініканці звичайно водночас і сумують через те, що я маю залишити орден). Те, що через моє призначення так багато людей переживають цю радість, є гарним знаком; це знак Святого Духа, Його дар; це теж вказує на те, що це дійсно була Його воля.
– Які у Вас стосунки з єпископом Анталом Майнеком?
– Ми завжди були у хороших братерських відносинах. Отець-єпископ Антал є людиною відкритою і люблячою; коли я приїжджав у Мукачево, я завжди його відвідував, також бувало, що він просив мене йти з ним і допомагати у перекладі. Він мене завжди приймав з братерською відкритістю. У ньому живе глибока простота, він є людиною скромною і мудрою. Після мого візиту у отця-нунція в Києві, коли я погодився на заклик Святішого Отця, я поїхав до Мукачева на декілька днів. Ми багаторазово зустрічались у ті дні, і в цей час це братерство стало ще сильнішим між нами: спочатку як християнин, монах, священник, а невдовзі як єпископ я відчував себе з ним ще в більшій братерській єдності. Ісус є нашим братом, вчителем, Господом, обоє служитимемо Йому в якості єпископа на Закарпатті – саме тому між нами починає виникати глибша єдність. Вже тепер часто телефонуємо один другому, говоримо про організаційні питання – тобто певною мірою розпочалася співпраця.
– Які у Вас плани після свячення, на чому Ви будете ставити наголос?
– Мій план: слухати з відкритим серцем що каже Бог і люди, і служити з мудрістю та відданістю.
– Дякую за інтерв’ю. Ласкаво просимо вас додому, у Мукачівську Дієцезію, а своїми молитвами вже тепер підтримуємо Вашу роботу, Вашу місію.
Інтерв’ю вела Папоі Жужанна