Марко Беттіол: Вісімнадцять років життя у тиші“Життя – це дорога, яка не зупиниться, коли б ми захотіли присісти для відпочинку, і часто не йде у бажаному нами напрямку. Часто вона така стрімка, що не встигаємо дихнути, та потрібно по ній прямувати зі скерованим на ціль поглядом, а не з понуреною головою, щоб ми не спіткнулись об каміння, яке попадеться нам під ноги. Тільки так зможемо почуватися учасниками дороги, яку нам приготував Бог, щоб нас привів до Себе. Тільки так зможемо відчути чудеса, які полегшать нам життя, як люди, поряд з яким ідемо, бо наш Небесний Отець знає серце того, хто любить, і знає, що самотньо неможливо пройти по дорозі. Тому, поки ми подорожуємо разом, підганяє нас вперед з вітром у парусах і дарує нам радість з сонця та з дощу; дужчає у спільноті тих, хто подібно вибрав досягнення вершини взаємною любов’ю. Щасливої подорожі всім! І пам’ятайте, що ми всі є товаришами у дорозі.”
Так пише Марко Беттіол у день свого 18-ліття у вірші, переклад якого зроблено у довільній формі (прим. ред.). У гімназії Коррадіні ді Сіене (Corradini di Thiene) його називають поетом. Вийнятковий у вивченні грецької та латинської мов. І є не тільки поетом. Як тільки навчився спілкуватися з допомогою клавіатури на комп’ютері, виявилося, що є дуже мудрим. Напевно зможете собі представити, яке це було для його батьків, Патріції та Франческа, читати перші “слова” свого сина, коли Марко мав уже вісім років. На День народження батькові Марко написав: “Моєму таткові, ніжному і милому приятелю, невтомному співбесіднику у моєму світі, що складається з радості, сумнівів, але насамперед з любові. 
Всього найкращого, тату!” А мамі: “Найдорожча матусю, виняткова квітко мого саду, моє світло і радість. Це перший рік, коли з тобою можу спілкуватись, за вісім років мовчання, і хочу тобі сказати, що моє серце переповнене любов’ю до тебе. Разом будемо збирати і солодкі, і терпкі плоди, які нам подарує життя. З великою любов’ю, Марко.”
З того дня кожне його слово залишається записаним. Не тільки розмови про щоденні речі, але також усвідомлення Марком його стану: “Деколи запитую себе, що приношу іншим, крім того, що я інакший? Знаю, що перше, що бачать другі, – це тіло є без голосу, ці очі тяжко сконцентруються і зловлять чийсь погляд, а ці руки самі здатні мало-що зробити.
Іноді (…) про мене кажуть, ніби мене тут нема; говорять не усвідомлюючи, що для мене кожне слово має свою вагу і цінність. Інколи на мене дивляться страждаючі очі і не шукають ані не бачать нічого – лише біднягу, покараного життям.”
Це прекрасне дитя народилося у 1992 році. Коли Марко мав три місяці виявилися епілептичні приступи, а для Патриції з Франческом це означало початок довгих походеньок по лікарнях без надії, що почують точний діагноз. Коли народився братик Марка Альберт, Маркові було 5 років і його проблеми зі здоров’ям поступово погіршувалися. Енцефалопатія залишала сліди на нервовій системі: сильний сколіоз з шкідливим впливом на дихальні шляхи.
“Досвід з Марком”, – довірливо розповідають батьки – “показує нам, як важливо у житті виконувати Божу волю, а не те, що нам хочеться. Прийняти Марка означало пережити з ним кожну перемогу, кожен крок і це без вдавання, що він такий як інші діти.”
Коли народилася сестричка Еліза, Марко мав 12 років. Написав їй такі вірші (вільний переклад – прим. ред.): Посеред ніжних хмаринок, на самому початку весни, прийшов рожевий клубочок, що наче небесний дар подарував нам нову мрію. Прошу Тебе, Ісусе, даруй їй більше і більше, аніж одну усмішку з самого раю, даруй їй свою любов і притягни її до серця і твори її майбутнє у не такому жорстокому світі.
Дар моєї зустрічі з Марком стався через Кіару М., яка написала мені: “Марко погладив своїми крилами кожного, кого зустрів на своїй життєвій дорозі, навіть мене. Трохи ними замахав і безтурботно вніс у наші душі іскринки світла”.
Його сестричка – Еліза – подібно його сприймає і скаже мені по телефону: “Не забудь сьогодні дивитись на небо. Коли побачиш зорі, та найяскравіша – це Марко”.
Тринадцятирічний Альберто сприймає брата як порадника: “Постійно відчуваю його у своєму серці, ніби розмовляє зі мною так, як до цього часу не міг. Допомагає мені зрозуміти, як важливо є любити так, як це робив він, щоб одного разу я міг піти за ним до неба. Хочу бути першим, хто буде наслідувати мого брата, люблячи так як він.”
Ця сім’я живе у Девіллі (Dueville) в Італії, де говорять, що “Марко сильно вплинув на життя всього села”. Коли кажу Патриції і Франческу, що вони виняткова сім’я, відповідають: “Нам здається перебільшенням, коли про нас так хтось каже. Так, Марко був дарунком, який нас вчив і допомагав нам рости. Але для нас це звичайна справа.”
У такій “звичайності” виростав Марко, який всі свої зусилля вклав у те, щоб робити кожну єдину річ “для добра других (…), щоб Христос знову міг народитись у світі так, як Марія вміла Його дарувати нам своїм ‘так’ на план любові, що приготував для Неї Бог”. Це Марко пізнав ще у дитинстві як джен (юний учасник Руху Фоколаре – прим. ред.). Був знайомий з Кіарою Любіх, котра дуже його любила і називала “Amato – Улюблений”.
Але його знайомство з Кіарою полягало у тому, що саме він, який у всьому залежав від інших, знав сказати ‘так’ кожній хворобі, кожному обмеженню, ніби сам Ісус пришов просити про його любов. Це ‘так’ для нього набувало весільної цінності: “Бог – Любов – говорить до нас через біль і дає нам насправді відчути, як наше ‘ніщо’ вдягається у наречену, щоб могло сказати ‘так’ з усієї душі. Відчуваю, що хочу завжди вірити, як Кіара зробила це вже до мене: вибрала покинутого Ісуса як єдину любов”.
За три тижні перед смертю Марко взяв участь у проголошенні блаженною Кіари Луче Бадано: “Кожного дня, коли кажу Богу своє ‘так’, відчуваю безмежну радість з присутнього моменту. Бути як вона означає для мене повністю даруватись покинутому Ісусу і поєднуватись із Ним у Його волі.”
На світанку 15 жовтня 2010 р. для Марка відкрився “новий день”.
Марія Воче, президент Руху Фоколоре, на закінчення зустрічі відповідальних за Рух зі всього світу сказала, що благоречення Кіари Луче і смерть Марка “підбадьорюють нас до готовності у намаганні до святості”.
Так, як Марко написав своєму хресному батькові Вальтеру Костнеру: “Воскреснути з мертвих у Христі варто за мучеництво хреста. Ісус означає найвищу вершину, Він, присутній між нами, допускає страждання, завдяки якому світло очиститься, а любов розіллється на багатьох. Відчуваюся готовим, з впевненістю, що Бог від мене просить мою жертву життя на хресті, щоб мені подарував силу Воскреслого. Скажу тільки: “Я тут, можеш на мене розраховувати”, бо кожна частинка мого тіла прагне Його любити. Марко Улюблений”.
текст і фото люб’язно надано італійським журналом Citta Nuova
переклад редакції газети «Світло»
Завантажується ...