23-річне служіння на Закарпатті

Отець Петро Казимир Жарковський OFM прибув на Закарпаття у 1987 році молодим францисканцем. Він був першим священиком-місіонером, після якого прибули інші священики з Угорщини, Словаччини, Німеччини, Польщі.

Після 23 років служіння на Закарпатті у серпні він отримав призначення на нове місце, можна сказати на свою рідну землю, щоб і далі продовжував служити Господу Богу.

– Слава Ісусу Христу. Отче, розкажіть трохи про себе для наших читачів. Як ви потрапили на Закарпаття?

– У 1986 році в Ризі (Латвія) я був висвячений на священика і на один рік мене призначив кардинал Юліан Вайводс бути там помічником декана в Ілуксте. Але одразу після нового року уже в 1987 році кардинал звернувся до мене і сказав, що є дуже величезна потреба євангелізації у Закарпатті і чи я був би згідний поїхати на місію в той регіон.

Це західна частина України, але оскільки я народився у центральній, то для мене Закарпаття було так як “за границею”, десь там далеко і я не знав взагалі, які там є традиції, мови. Але я сказав, що звичайно, як є потреба то я йду туди, де потрібно. І я прийняв це направлення в Закарпатську область до монсеньйора Йожефа Чатія, тодішнього адміністратора Закарпаття. Він прийняв мене з великою обережністю, бо остерігався, що я прийшов із Радянського Союзу. А потім мені сам сказав, що перші дні дуже переживав. Ще пізніше був дуже щасливий і говорив: “якби ще таких 5 священиків, то Закарпаття було б духовно відновлене”.

– Приїхавши на Закарпаття, що ви знайшли тут?

– Коли я прийшов сюди, то знайшов таке положення, що половина церков були закриті. А найголовніше те, що не було священиків. Тут було тільки декілька священиків, всі похилого віку. Це був час “Перебудови”, тобто духовної відлиги. За кордон ще не дозволялося їхати, але отець Чаті, скрізь посилав мене шукати священиків, бо тут була “катастрофа”. Половина області, можна сказати, була духовно паралізована. Тоді я поїхав у Литву, шукаючи священиків та звертаючись до єпископів. Всі відповідали, що і в нас велика потреба у священиках і не можемо відразу допомогти. Аж у 1988 році з’явилася можливість поїхати за кордон в пошуках священнослужителів.

– А коли Ви приїхали на Закарпаття?

– 28 липня 1987 році я звершив свою першу Служба Божу у Середньому. Адміністратор о. Йожеф Чаті призначив мене на всі слав’яномовні парафії, оскільки я знав польську, українську і російську мови та інтенсивно вчив угорську. Ходив до вчительки у Мукачеві до Коті-нині, поступово навчився читати і вже вечорами, тут в Мукачеві, я допомагав адміністратору проводити угорські Служби. Ще не розуміючи ані слова, навчився читати. У цей час в Ужгороді помирає священик Товт, він жив у Берегові і доїжджав в Ужгород та Перечин. Тоді о. Чаті просив мене, щоб хоча б тимчасово я обслуговував Ужгород, де мені довелось служити по-угорськи.

Коли у 1988 році відкрилися кордони Радянського Союзу, то я поїхав у Будапешт до кардинала Пашкаї і сказав йому, що від Мукачева до Рахова католицьке життя майже паралізоване: у Виноградові був один старенький священик, у Берегові – отець Ланський, що вже лише лежав. Крім цього ще був отець Гудра в Сваляві, Хусті, Солотвині, Усть-Чорній, але він також вже був старенький, Карої – в Косині. Це все, більше нікого не було. Я говорив кардиналу Пашкаї, що у нас важке становище, нема ні угорських, ні словацьких священиків. Саме в цей час товарищ Яковлєв (секретар ЦК Партії) був в Будапешті і на одній із зустрічей запросив кардинала Пашкаї: “Прийдіть, подивіться у нас в Закарпатті є угорці”. Отож кардинал скористався цією можливістю, приїхав у 1989 році, де з моєю допомогою ми об’їздили все Закарпаття.

В Мукачеві, коли ми сиділи за вечерею разом з о. Чатієм, кардинал сказав, що повернувшись в Угорщину буде шукати священиків, щоб послати їх сюди. І скерував сюди 5 священиків: троє францисканців, між ними о. Антал Майнек OFM, один домініканець о. Корнел ОР і єзуїт о. Бейло CJ. За призначенням адміністратора о. Корнел допомагав тут у Мукачеві, о. Бейло – у Рахові, а францисканці – у Виноградові. Потім я неодноразово їздив у Словаччину, шукаючи священиків. Згодом приїхали 2 священики-лазаристи і 3 монахині словачки.

У цьому ж 1989 році нам повернули більшість храмів: у Сторожниці, де був склад, там було все розбите; у Глибокому (там був музей). У Гуті був склад. Із храму вежу збили і от ми почали всі ремонти…

– Тяжко відавала держава храми?

– Перший – у Сторожниці – було важко повернути. Ми добивалися, а вже через два місяці віддали. Повернули нам у Клячанові, Глибокому, Гуті, Тур’ї Реметі. Згодом пощастило повернути католицькі храми в інших районах Закарпаття: Виноградівський монастир і там далі… Ну і так ми почали потроху ставати на ноги.

Оскільки для мене був важливим кожний вірник чи то угорець, чи то німець, чи то словак, бо я дійсно мав відкрите серце, то о. Чаті послав мене і на німецьку Службу Божу у Павшино, бо там теж не було священика. Я теж лише навчився по-німецьки читати і так відправляв Євхаристію. Абсолютно не було проблем, на якій мові треба було на такій відправляв. Спочатку взагалі по-латинськи відправляв…

– Знаємо, що о. Чаті прагнув створити спільноту між священиками-місіонерами, щоб вони зустрічалися та вирішували проблеми. Чи були такі зустрічі? Як це відбувалось?

– Щоби пізнавати один одного, вирішувати насущні проблеми, вже від самого початку ми робили такі зустрічі. У 1991 році, коли Україна стала незалежною, був визначений архієпископ Антоніо Франко нунцієм для України. Оскільки на Закарпатті було знищено духовні структури, то архиєпископ взяв на себе уряд адміністратора Закарпаття. І вже тоді нунцій зустрічався з нами систематично. Ці зустрічі були в основному в Мукачеві, деколи були і в Середньому, в Ужгороді в Катехитичному Центрі, який лише починав будуватися. В 2000 році закінчилось будівництво і відбулося посвячення монастиря сестер в Ужгороді та Катехитичного Центру, а потім ще збудували соціальний центр.

– Де саме Ви вели душпастирську діяльність у Закарпатті?

– Ще в той час я обслуговував від Великого Березного до Довгого всі слав’яномовні парафії і допомагав на угорських в Ужгороді й Мукачеві. На допомогу прийшли отці-лазаристи зі Словаччини та взяли в опіку парафії в Довгому і Перечині. Поступово Бог благословляв Закарпаття і приходило більше священиків. Якщо так подивитися назад, то ці 23 роки мого служіння, що проминули на Закарпатті, були найбільш продуктивними у моєму житті. Я нічуть не жалію… Згадую, коли кардинал Вайводс попросив мене їхати на Закарпаття, я прийняв це, бо з великою радістю йшов на місії, бо бачив, яка величезна була потреба. На власні очі я побачив як люди чекали священика, як прагнули чути Слово Боже, приймати Святі Таїнства і т.д.

За ці 23 роки помітно відбулися зміни: побудувалося та відремонтувалося багато храмів. Звичайно тут не приписуємо і не клеїмо медалі в ніякий спосіб в жодному разі собі. Я вдячний Богові, бо це Бог керував так, що знаходив я людей, які співпрацювали, допомагали в ремонті, знаходилися й багатші люди, які фінансували… Я дуже вдячний всім, всім, всім, які в будь-який спосіб допомагали, співпрацювали в цій справі… У Клячанові якраз минуло 20 років з того часу, як ми посвятили обновлений храм і зараз було зроблено капітальний ремонт з нагоди Ювілею.

У свій час нунцій Антоніо Франко призначив мене генеральним вікарієм, щоб допомагати єпископу Анталу Майнеку. Тож я виконував всі ті функції – керівництво Карітасом, участь на семінарах по екології, налагодження зв’язків з державними структурами. Все, що єпископ доручав, я старався виконувати на благо Церкви… І Закарпаття стало для мене Батьківщиною. Хоча я народився в Центральній Україні, у Вінницькій області, але перші роки моєї праці провів тут і вже дуже багато знайомих людей і всі для мене просто стали як родина.

– Як Ви думаєте, в якому напрямку має розвиватися дієцезія в майбутньому?

– Я думаю, що вже досить добре налагоджені церковні структури, гарно все працює – і харитативні структури, і відносини з іншими церквами, і храми майже всі до порядку доведені. Думаю, що зараз вже треба лише так “глибоко орати” і працювати так духовно, пасторально, щоб огорнути духовною турботою всіх, починаючи від маленьких діточок в дитячих садках і закінчуючи старенькими людьми. Особливо необхідна праця з молоддю та з молодими сім’ями, створюючи в родинах атмосферу Домашньої Церкви. Дуже потрібна катехиза для старших осіб, бо часто саме вони мають лише традиційну уяву про церкву, що це як бюро, в яке можна прийти повінчатися, охреститися й похоронити і все… Отже потрібно глибоко “почати орати”, бо ми до тепер “утримувалися на поверхні” – будували, ремонтували все, а це займало дуже багато часу. Зараз треба більше працювати духовно: реколекції робити для молоді, а особливо для сімей, на них найбільше потрібно ставити акцент, бо це колиска, в якій формуються нові покликання. Якщо скажемо, що ми, старші, виросли в теоретичному атеїзмі, бо всюди в школах говорили, що Бога нема, то в цьому я вбачав ворога-диявол спереду. Але на Заході вже розвинувся практичний атеїзм – це практичний матеріалізм, який заглушає в людині все. Їй вже не треба Бога, бо вона має всі матеріальні блага, вона вже не знає, що їй ще потрібно, а вже не потрібно Бога. Це довело до такої великої кризи, що не має духовних покликань. А чому?… Бо нема родин взагалі… бо в них така тенденція, що можна жити собі до 40 – 50 років для себе з ким хочеш, як хочеш, де хочеш і т.д…., а потім вже вони починають “чухатися за голову”, бо вже приходить старість, а тут ні дітей, ні сім’ї, нічого. Це ворог-диявол ззаду.

Тому тепер бачимо, які великі гроші вони платять, щоб з України купити дитину або адаптувати, навіть і каліку, будь-яку лиш би її мати… Якщо не має сім’ї, то не має ніякого майбутнього в країні. І це величезна криза у країнах Західної Європи, що майже всі монастирі закриваються, храми ще так собі на плаву тримаються, але вже в більшості світські люди заміняють священиків. Діти західної культури не бачать майбутнє без комп’ютера. Хоча вони ще не сформовані, не розуміють, що там дивитися, що там хочуть шукати, але вже хочуть мати комп’ютер і батьки вилазять із шкури, щоб дітям забезпечити комп’ютер, автомобіль і т. д.

Я собі так думав, що напевно Бог особливо нас благословляє, що звідси з України буде багато молодих покликань юнаків та дівчат, готових іти на місії у різні країни. І йдуть. Наприклад, з нашої української провінції францисканського ордену брати вже працюють у Німеччині, в Англії, навіть в Австрії, в Італії. Йдуть на місії, бо ті провінції просять нашого отця-провінціала, що дайте нам священиків, бо в нас нема кому працювати. І ті священики, котрі вивчили німецьку чи італійську, йдуть працювати в західні країни, але така потреба звичайно є всюди. Так як пише Євангеліє “жнива великі, а робітників мало”. Але це “мало” означає не лише кількість, але найголовніше якість.

Священик, який не має у собі великої ревності служіння Богу й людям, то це катастрофа. Це він себе і других мучить. Священик мусить мати порив, щоби мати велику радість, що він служить Церкві, що він потрібний людям, що люди чекають його всюди. Власне це люди відчувають, що ти для них служиш, а не люди мають служити тобі. “Жнива великі, а працівників мало” – над цим потрібно постійно задумуватися і щиро молитися, щоб формувати молодих людей в духовному покликанні. Якщо молода людина не має ясної мети, для чого він іде у семінарію чи монастир, то краще відразу залишити не свою дорогу, чим потім і так відійде вже як священик, але це вже буде подія скандальна та проблематична. Ще 10 років тому назад був помітний великий порив до священства, до монашества. Навіть з середнянської парафії, з чого я дуже радий і щасливий, що вже бачу плоди своєї праці, вже є троє до священицького життя, сестер-монахинь мабуть є шість. З інших парафій також. А тепер вже чим далі, то ми спостерігаємо ситуацію, коли дуже знижується покликання до священства у нас на Закарпатті і вцілому в Україні.

– Отче, ще мало про майбутнє. Чи можете ще кілька слів сказати про Ваше нове призначення, яке Вас зобов’язує залишити Закарпаття, а кличе служити іншим.

– Я бачу в цьому лише Боже Провидіння. У цьому є Божа воля. Господь деколи так діє, що ми не знаємо чому і для чого. Ми шукаємо якусь логіку в тому і не знаходимо її, а Бог все знає. Я думаю, якщо Бог через наших настоятелів, через отця провінціала, через єпископів так діє, то це має якусь мету. Її треба тільки вміти прийняти. Я завжди кажу їм, що ми повинні прийняти волю Божу, хоча ми і не знаємо для чого. Так як Пречиста Діва Марія сказала “Fiat” – “нехай так станеться”, але сама не знала, що далі буде. Так само як святий Йосип і Діва Марія втікали до Єгипту, а не знали чому? Чому Бог не охоронив яким-небудь іншим способом Свого Сина перед Іродом. Але вони не роздумували над тим, а йшли як було їм сказано. Згадаймо Авраама, який чекав так довго сина і в кінці кінців в старості Бог дає йому сина і тут же робить перевірку, випробовує його віру і він був готовий. Взяв ніж, дрова та сина і йшли на гору скласти жертву. Бог не раз робить нам екзамен і ми не знаємо чому – Бог знає. Тому я завжди говорю людям: “Ви не повинні прив’язуватися до священика, який би він не був добрий”. І священик не повинен так прив’язуватись до парафії, щоб аж прикипіти як та труба, що вже не можна відкрутити. Апостол повинен іти вперед, вперед, вперед. Ми зараз також можемо запитати, а чому Ісус прожив лише 33 роки. Міг більше прожити, міг набагато більше зробити. Але так мало бути. Звичайно, по-людськи мені важко. Подивишся на тих всіх людей, яких обслуговуєш і дуже важко прощатися. Але це прощання водночас і подяка їм і Богу за спільно прожиті роки, за співпрацю, за все…

Я буду дуже щасливий, якщо Закарпаття і надалі духовно процвітатиме. Святе Письмо подібно говорить “один сіє, другий поливає, третій збирає урожай”. Ми маємо працювати, а Бог дає урожай. Я повторюю, що буду радий, щоб тут все розвивалося. І на кінець, скажу, що я гордий відхожу з тим, що я нікому нічого не заборгував, окрім своєї любові Богу.

Мені, слава Богу, вдалось нав’язати добрі контакти з греко-католиками, з реформатами, з православними і в Середньому, і в Ключарках, і в Клячанові. І я не йду з тяжким серцем, що хтось там ображається чи що.

– А так з практичної сторони там туди де ви йдете, які нові завдання для вас?

Поки-що я йду туди як настоятель монастиря та парох парафії і ще там три філіали. Шепетівка – гарна парафія, з гарними традиціями: процесії відбуваються, у першу неділю – адорація після Служби і багато інших. Можна сказати, що я додому повертаюся. Тут на Закарпатті трохи інші традиції, але я також старався і ці пізнати та полюбити, а там більш такі глибші християнські традиції на традиційній польській основі. Я був там тепер на відпусті. Люди там приємні, а у нашому монастирі також будуть проживати кандидати, які хочуть поступати до францисканського ордену. Буде нас троє: один – магістр, який буде ними займатись, а другий – вікарій, який буде допомагати у душпастирстві на парафіях. Бог має свої плани.