о. Петро Жарковський: «Приймаю нове послання»

Конференція Єпископів України у листопаді минулого року проголосувала про призначення президентом  Карітас-Спес Україна о. Петра Жарковського. До того часу цю функцію виконував майже 20 років єпископ Станіслав Широкорадюк.

Склавши повноваження єпископського вікарія у Мукачівській дієцезії, о. П. Жарковський переїхав до Києва. Та переїзд – справа не одного дня, тож о. Петро нещодавно навідався у гості до нас і погодився на інтерв’ю.

– Що таке Карітас-Спес, отче Петро?
– Латинські слова “caritas, spes” – це милосердя і надія. Церква має два крила – це духовність (Слово Боже, спасіння душі) і милосердя (піклування про людей бідних, хворих сиріт і т.д.) Від самого початку, ще коли Ісус навчав, то пам’ятаємо цей епізод з Євангелія, коли люди слухали увесь день Христа на пустинному місці, що навіть забули, що голодні. Апостоли ж підійшли до Господа і запропонували, щоб відпустив народ, щоб змогли десь знайти для себе їжу. А Ісус говорить: “Ви їм дайте їсти!” Апостоли, які мали при собі так звану скарбонку, тобто пожертвування від людей, котрі підтримували їх, і з цього помагали бідним.
При кожній дієцезії, яких в Україні є сім, сформований Карітас. Так воно є у всіх країнах світу.  Харитативна чинність складається з парафіяльних карітасів, які входять у діяльність дієцезійного, що очолюється директором і всі вони входять у місію Карітас-Спес, що є на території в Україні. На міждержавному рівні проходить співпраця та взаємодопомога між очільниками цієї організації. Карітас-Спес України має співпрацю з Карітасом Німеччини, Австрії, Угорщини, Польщі, Словаччини. Завжди сильніші помагають слабшим, але слабші не забувають, що і вони у свою чергу мають також щось робити. Тобто якщо ми допомагаємо бідним, хворим, або тим, які не можуть працювати, то вони моляться за добродіїв. Якщо ми шукаємо десь кошти для сиріт, то у свою чергу вони  як виростуть, то охоче допомагають іншим.

– Які є проекти у Карітас-Спес?
– Вже 20 років тому як Україна стала самостійною країною і Папа Йоан Павло ІІ відновив церковні структури – колишні дієцезії, що були тут, а також були створені нові і при них, як друге крило, діє Карітас. Від самого початку відновлення структур Конференцією Єпископів був призначений директором Карітасу в Україні Станіслав Широкорадюк. Він зробив дуже багато по всій Україні – заснував різні осередки, доми для сиріт сімейного типу, гуртожитки для студентів у Києві, чотири реколекційно-відпочинкові центри – Яблуниця, Олександрівка, Зарічани і Бердянськ. Тут кожного літа відпочивають діти з дуже багатьох наших парафій, а в інший час різні монаші ордени проводять свої реколекції. Є ще такі проекти як “діти вулиці”, одинокі матері, будинки пристарілих. Загалом їх дуже багато, що створив єпископ Станіслав Широкорадюк.

– Звідки отримуєте, наприклад, кошти?
– Є люди які вміють заробляти гроші, наприклад, підприємці. Якось я зустрівся з таким підприємцем, коли будував храми тут у Закарпатті. Він казав: “Я вмію заробляти кошти, але я не маю часу займатися благодійністю – ходити помагати хворим, чи сиротам… Та якщо Церква займається цим, то я охоче готовий підтримати і дарувати на дома сиріт чи кухню для бідних.”

– Як відбувається призначення президента Карітаса?
– На цю місію вибирається шляхом голосуванням  всіх єпископів на засіданні конференції єпископату України терміном на п’ять років.  До цього часу очолював цю функцію  єпископ  Широкорадюк, він був в Києві єпископом-помічником Київсько-Житомирської дієцезії, а вже рік тому як апостольський нунцій призначив його ординарієм  Харківсько-Запорізької дієцезії. Тож він переїхав до Харкова  і  стало важко доїжджати до цих осередків Карітасу і водночас виконувати обов’язки єпископа-ординарія. Голова Конференції, архієпископ Мєчислав Мокшицький звернувся до мене з проханням, щоб я очолив цю місію і переїхав у Київ.

– Як Ви сприйняли цю пропозицію, а потім своє призначення?
– Це був несподіваний дзвінок архієпископа, який мене приголомшив, як сніг на голову. Звичайно, у мене була перша реакція – НІ. Я йому відповів: “Екселенція при всій повазі до вас, але мені важко погодитись на таку відповідальну місію, якщо можливо нехай промине ця чаша мене…” Він мені відповів: “Але, якщо  Мати Церква просить, то подумай…” Після цього я моливсь, питав пораду сповідника і прийшла відповідь, щоб сам нічого не вирішував, нехай голоси єпископів будуть голосом Божим, і це прийму, як вже буде воля Божа. На конференції єпископів майже одноголосно призначили мене відповідальним за місію Карітас в Україні. Що ж, приймаю  нове послання, як Ісус сказав до Петра: “Виплинь на глибину”.

– Які враження за цей, досить короткий, час?
– Пройшло дуже мало часу, як я виїхав. 2 лютого я передав парафію і після цього переїхав у Київ. За цей час я знайомився з проектами Карітасу. Інформації було так багато, ніби я вже тут рік, так багато цікавого побачив і відвідав доми у Києві, Житомирі, Яблуниці, Олександрівці. Щодня була насичена програма, визначена єпископом Мальчуком. Що мені сподобалось, що завжди у першу п’ятницю, а я саме напередодні приїхав, є духовна обнова для всіх працівників Карітасу, що відносяться до центрального бюро. Їх є близько 12 осіб, а також з соціального центру – 4, тож всіх шістнадцять. Для проведення духовної віднови ми поїхали у Фастів, де є духовний центр при домініканському монастирі. Ми мали Службу, конференцію на тему молитви і милосердя, а також адорацію. Після обіду о. Міхал Романів ОР показав працю, яку вони ведуть разом з нами. Надзвичайно цікаво він веде дуже величезний дім, де є діти вулиці, одинокі матері, хворі, які приходять до лікаря, також робиться соляна камера для хворих на астму, стоматологічний кабінет.

– Ви понад 25 років служили Богу розвиваючи, розбудовуючи парафіяльні спільноти. Яким бачите своє теперішнє служіння?
– На Закарпатті паралельно з пасторальною працею, поряд з будівництвом та ремонтом, поверненням храмів, наприклад у Гуті, Сторожниці, Глибокому та інших, також створював харитативну організацію “Любов і Надія” у Середньому. Ніхто мені не давав цього завдання тоді, бо ж і єпископів не було тоді, але це була потреба часу. Також була заснована благодійна пекарня, будинки сиріт сімейного типу, яких тепер є майже 12, їдальні в Ужгороді і Мукачеві. На Закарпатті була дуже цікава праця, бо це був саме розпад радянської імперії і тут дуже була потрібна і важлива як духовна праця, так харитативна діяльність. Але це все у меншому масштабі, бо це лише дієцезія. Тут було необхідне все і відразу – насамперед пасторальна праця, повернення і ремонт храмів, водночас заснування Катехитичних Курсів і їх провадження, створення газети… і це разом з єпископом, який був призначений у 1996 р., зі священиками, зі світськими волонтерами ми це робили. Бог нам показував і ми це все робили. А тепер, це перехід на більший масштаб – всієї України. Тут потрібно залучати вже співпрацю з іноземними Карітасами, які запрошують нас на великі конференції. Наприклад, у травні місяці буде у Лурді (Франція), потім у Німеччині, у минулому році було у Сполучених Штатах. Власне, ті країни є донорами, щоб місцеві Карітаси могли допомагати вже на місці потребуючим людям.

– Що входить у Ваші обов’язки?
– Я ще сам точно не знаю (сміється). Але більш менш знаю від єпископа Станіслава Широкорадюка, що маю збирати працівників Карітасу, спілкуватися з ними і розглядати нагальні проблеми, що є у країні. Час змінюється і виникають нові потреби, як наприклад, біженці і невідомо, що буде завтра. Тобто ми обговорюємо різні проблеми і потім шукаємо джерела і можливості як їх зреалізувати. Складаємо різні проекти, які надсилаємо до наших співбратів, з якими співпрацюємо у Карітасах Європи. Також потрібно тримати палець на пульсі, щоб та допомога доходила до потребуючих і підтримувати все те, що вже розпочато.
Карітас-Спес є підзвітний Конференції Єпископів, які можуть вносити свої пропозиції  що потрібно зробити або на що потрібно у даний момент звертати увагу.

– Що би Ви побажали нашим читачам, вірникам?
– Усім читачам я бажав би, щоб вони також відчували свою відповідальність у церкві, бо Бог обдарував кожного різними харизмами. Кожен може щось зробити. Будьмо активні, а не пасивні,  робімо все на славу Божу, прикрашаймо літургію у  храмі, поза храмом робімо добрі вчинки, послужімо хворим, допоможімо бідним… Адже завдання  приносити плід, а не лише листя, а плід це любов, милосердя, доброта, лагідність…
Мира і добра всім з цілого серця бажаю!

розмову вела Тетяна Решетар