Дієцезіальне паломництво до Риму у Ювілейному році

В останній тиждень вересня паломники надії Мукачівської дієцезії у рамках Ювілейного року відвідали святі місця, звершивши паломництво до Риму, а також взяли участь у загальній аудієнції зі Святішим Отцем Левом XIV.

Враженням про це паломництво поділилася мукачівська парафіянка Мар’яна Лукича, учасниця паломництва:

20-27 вересня у мене була щаслива нагода у складі паломницької групи Мукачівської дієцезії молитися у величних католицьких святинях Італії.

Прочани з парафій Мукачева, Ужгорода, Сваляви, Анаталовець, Глибокого, Перечина, Великого Березного упродовж восьми днів переживали благодаті Ювілейного року, молячись спільно таємниці Розарію, слухаючи читання Євангелія та катехизи духовного наставника о. Євгена Фізера, переживаючи Євхаристію у величних соборах св. Антонія у Падуї, св. Софії, Санта Марія Маджоре і св. Домініка у Римі, св. Руфіна в Ассізі та св. Марка у Венеції.

Хвилюючою стала для нас урочиста хода з хрестом до площі св. Петра у Ватикані, під час якої ми співали гімн Ювілейного року. Ми пройшли через Святі двері усіх чотирьох Папських базилік і піднялися Святими Сходами у Папському Санктуарії поблизу Латеранської базиліки св. Йоана.

В одній із сповідалень базиліки Санта Марія Маджоре нам уділив благословення отець-домініканець Людовік Мело, який у 90-х рр. служив у Мукачеві.

24 вересня ми були присутні на загальній аудієнції Папи Лева ХIV. Тут, серед величезного натовпу можна було побачити 96-літнього старенького у візку і новонароджене немовля, яке турботливо притуляв до грудей батько. Вважаю, що присутність на такій події зміцнює у кожного надію, віру і любов до Всевишнього.

Упродовж усього паломництва ми милувалися величною архітектурою та оздобою відвідуваних храмів. Стоячи посеред святинь розумієш, що людина є лише дрібною піщинкою, бо лише з Божим натхненням можна створити таку красу.

Перебуваючи за тисячу кілометрів від рідного дому загострюється почуття єдності. Ми щиро молилися за Україну, за її захисників (живих і полеглих), за очільників держави, за добродіїв, завдяки яким відбулося це паломництво.

Де б ми не були, зустрічали українців, які зачувши рідну мову, зупинялися, щоб кілька хвилин поспілкуватися із земляками. Байдуже, що походили вони з Тернополя, Рівного, Івано-Франківська чи Львова і вже понад 10 років перебувають за межами України. Стає зрозумілим, що світ тісний, а нашого цвіту – по всьому світу. Після таких зустрічей ще палкішою стає молитва про закінчення цієї кровопролитної війни, відновлення миру, повернення розсіяних по світу співвітчизників додому.

Якби мене спитали: «Чи Італія сонячна?», то моя відповідь була би: «Не знаю». У дні нашого паломництва ми познайомилися з римським і венеціанським дощем. Але і тут Бог турбувався про нас, бо злива починалась і тривала до того часу поки ми перебували під дахом храму, чи у салоні автобуса.

Чи сумувала за домом і рідними? Так! Про Україну нагадували сирени. Це карети швидкої допомоги мчали вулицями Риму рятувати хворих. А в нас сирена – це сигнал тривоги і неймовірного болю.

Не знаю чому, але дорога додому завжди видається коротшою. На кордоні небо, що до цього було похмурим і сірим прояснилося, ніби природа промовляла: «Надія є! Бог турбується про нас». З вірою у Боже милосердя і безмежну любов ми прощалися один з одним, дякували нашим керівникам –отцю Євгену та Христині, водіям, які щасливо доправили нас додому, де на нас чекали рідні.