Архієпископ Вісвальдас Кульбокас розповів про різні аспекти служіння Церкви протягом понад 30 місяців війни, про уроки, які дає цей важкий період та про важливість бути спільнотою і могти розраховувати на широку мережу людей, що готові допомогти. Йшлося також про те, що для підсилення допомоги для українського народу на різних рівнях, важливою є діяльність інституцій, яким довіряють, та пропозиції й зусилля окремих людей та маленьких груп.

Про це пише Vatican News.

Від початку повномасштабної війни, посеред руйнувань і болю, Церква в Україні продовжує подавати руку допомоги і нести розраду не лише тим, хто втратив рідних, здоров’я, домівки, але й тим, хто ризикує втратити надію і сили жити. Своїми думками про роль Церкви в цей надзвичайно складний для українського народу час в інтерв’ю для ватиканських медіа поділився Апостольський Нунцій в Україні архієпископ Вісвальдас Кульбокас.

«Не знаю, як вони можуть спати»

Наш співрозмовник зазначив, що одне із найважливіших завдань Церкви в цей період полягає в тому, щоб бути поруч з народом: бути поруч як у духовному сенсі, так і в психологічному, тобто слухати, чути і намагатися зрозуміти. «На мою думку,  – підкреслив він, – дуже важливу роль, окрім молитви, відіграє звіщення Євангелія, те, до чого ми всі покликані. Тому що під час війни може прийти відчай з різних причин: це труднощі, втрати, поранення, або думки про своїх рідних, які є цивільними полоненими чи військовополоненими. Ці люди проходять через справжнє пекло. Насправді, мені важко навіть уявити, як рідним полонених вдається спати. І для Церкви бути з людьми також означає нести це світло, світло посеред темряви».

Роль сумління

Ще один із аспектів місії Церкви в цей час, за словами нунція, пов’язаний із служінням капеланів, які виконують також «роль морального сумління в тому сенсі, що, так, війна – жорстока, але в кожному рішенні, яке приймається, важливо, щоб був також голос священика, який запитує командирів: “Чи це рішення, яке ви прийняли, є правильним?”. Тому що це рішення стосується військових і стосується людських життів».

Йдеться про роль сумління, яка також поширюється на суспільний вимір. З одного боку, як підкреслює архієпископ Кульбокас, Церква, «благає Бога про мир», але Церква також промовляє «до народу, до правителів», запрошуючи їх «не покладатися лише на військові, політичні чи гуманітарні засоби, але також роздумувати». Іноді, зізнається нунцій, покликаючись на Отців Церкви, «я ставлю собі запитання: “За кого ми повинні більше молитися?”. Святий Іван Золотоустий закликає нас молитися за агресора, який втрачає вічне життя».

Покладатися на спільноту

Ще один аспект служіння Церкви в час війни, як зазначив архієпископ Кульбокас, – це розуміння того, що «Церква – це спільнота вірних». «Усвідомлення цього допомагає мені, – каже він, – тому що я знаю, що можу попросити поради, можу знайти когось, хто мене підтримає. Іноді хтось в Італії, в Іспанії, у Франції, в Чилі, в Аргентині дає про себе знати через мейл чи телефонні дзвінки, кажучи: “Ми є, що ми можемо для вас зробити?”. Це і є Церква: знати, що вона поширена по всьому світу і відчувати підтримку всього світу».

Уроки, які дає життя в скрутні часи

Відповідаючи на запитання про те, яким був найважливіший урок чи досвід, цінний для нього як для християнина і для його служіння, нунцій Вісвальдас Кульбокас зазначив, що в час всіх цих викликів він «засвоїв, чи принаймні почав розуміти», що не може зробити аж надто багато. «Тобто, це усвідомлення, що попри великі зусилля, отриманий результат є незначним», – пояснив він, згадуючи зусилля, спрямовані на звільнення полонених чи повернення в Україну дітей, вивезених у Росію. «Тобто робиться багато, а результатів дуже мало, – ділиться він. – Це дуже розчаровує, і на початку це було дуже шокуючим. Мабуть, слово “розчарування” є найбільш доцільним. Але потім, обмінюючись досвідом з іншими людьми, я навчився від них, що ніколи не варто здаватися. Тому що я зустрів багато людей, які казали мені: “Послухай, можливо, я теж нічого не зміг зробити за рік, за два роки. А потім, на третій, четвертий, п’ятий рік зусиль, мені вдалося знаходити рішення, шляхи, правильні слова чи правильні ініціативи, щоб щось вирішити. Тож я сподіваюся, що принаймні почав вчитися справлятися з труднощами, які здаються нездоланними».

Допомога, орієнтація на інституційні структури

Розмірковуючи про те, яким чином можна посилити допомогу, яку багато людей в різних країнах готові надавати в різних напрямках – духовному, політичному, інформаційному чи гуманітарному – Апостольський Нунцій в Україні сказав: «У мене поки що склалося враження, що дуже добре, аби органи, які об’єднують ці зусилля, були офіційними установами, бо інакше є ризик, що люди не довірятимуть новим об’єднанням, бо не знають, наскільки вони можуть бути корумпованими, наскільки вони можуть бути неефективними». В цьому контексті архієпископ Кульбокас закликав усіх, у кого виникнуть якісь пропозиції стосовно того, що можна зробити, або пропозиції щодо співпраці, звертатися з ними до Синоду Єпископів УГКЦ, до Конференції Єпископів РКЦ, окремих єпископів, чи навіть до Нунціатури. «Не факт, що всі ініціативи, всі пропозиції зможуть бути реалізовані, – додав він, – але вони є важливими, бо саме для цього ми є Церквою. І я думаю, що якщо інституції, починаючи з нашої Нунціатури, будуть уважними до різних ініціатив, то співпраця всієї Церкви також може бути значно посилена».

Ділитися надлишком ресурсів

Важливо ділитися не лише ідеями, але також і ресурсами, особливо, якщо йдеться про їх надлишок. «Потенціалу багато», – запевняє архієпископ, пригадуючи свою розмову з двома католиками зі США, які займаються збором медикаментів для України. Вони розповіли йому що через те, що лікарні змушені скорочувати персонал, медики часто не встигають робити належні розрахунки і часто замовляють ліки чи обладнання, які потім майже не використовують. Тобто замовляють одну упаковку ліків, а їм, можливо, потрібна половина упаковки. Таким чином залишається величезна кількість медичної апаратури та ліків, які є в доброму стані, але їх ніколи не використовували. «Отже, йдеться про те, щоб підказати лікарням, куди надсилати матеріали, які залишилися, – пояснює архієпископ Кульбокас. – І вони казали мені, що саме цей надмірний розвиток західного світу іноді створює надлишок ресурсів, які треба вміти шукати і ділитися з тими, хто цього потребує. Тому я бачив, що на особистому рівні існують невеличкі групи, яким вдається бути дуже ефективними. Тому моя пропозиція полягає в тому, щоб спрямувати деякі з цих ініціатив також до інституцій Церкви, знаючи, що це серйозні інституції, і таким чином ці зусилля можна об’єднати».