21 річниця встановлення Мукачівської дієцезії (оновлено)

27 березня 2002 року Святішим Отцем Йоаном Павлом ІІ була створена Мукачівська дієцезія, яка є складовою Римсько-Католицької Церкви в Україні із центром у Мукачеві. Натепер до юрисдикції  дієцезії належать 76 парафій, 21 філія. Тут служать два єпископи, 37 священників та три постійних диякони.

Збереглося дуже мало письмово підтверджених даних про життя та діяльність християн в ХІ ст. Відомо, що з церков романського стилю на Закарпатті велике значення відігравала ужгородсько-горянська ротонда. В цей час діяло декілька парафій, наприклад у таких селах як Бобове, Ардієво, Дідове, Зміївка, Іванівка, Велика Бігань, Сюрте, Чорнотисів та Виноградів.

З 1346 р. воно стає частиною егерської дієцезії. З цього часу починається будівництво багатьох костьолів не тільки у містах, а і в селах. Записи про цей період, що знаходяться в архіві Ватикану, згадують на нашій території більше як 50 костьолів.

Самостійну Сату-Марську католицьку дієцезію заснували 23 березня 1804 року, яку 9 серпня узаконив Папа Пій VII. Ця дієцезія крім Сату-Марської області, містила в собі такі області, як Мараморошську, Угочанську та Унгську. Духовний розвиток дієцезії можна прослідкувати, вивчаючи історію та знаючи про те, який вид діяльності був важливим для її правлячих єпископів.

Під час свого керівництва др. Бороміссо Тібор – до І Світової війни – створив нові заклади, в яких надавалася соціальна допомога, та звертав увагу на зростання духовного життя вірників. В цей період існувала Республіка рад, з прийняттям Тріанонського Декрету Миру відбувся поділ дієцезії. У цьому новому становищі єпископ старався налагодити відносини між дієцезією та румунською державою. Влада єпископа розповсюдилася на дієцезії, розташовані на території Чехословаччини, таким чином він зміг встановити Ужгородську Апостольську Адміністрацію. Наперекір кордонам владика дуже добре керував угорською та закарпатською територією. Під час керівництва др. Бороміссо Тібора вступив у дійсність у 1917 році Кодекс Церковного права. У 1926 році єпископ склав Статут Сату-Марської дієцезії. Після довгих страждань 9 липня 1928 року помер єпископ др.Бороміссо Тібор. Капітула обрала вікарієм Сабов Іштвана.

Тим часом Святий Престол 7 липня 1929 року заключив конкордатум з Румунією, який дивлячися на трансільванську угорську католицьку Церкву містив в собі багато образливих пунктів. З цього дня сату-марський ординарій перестав мати правову владу над тією частиною дієцезії, яка належала до Угорщини, якою  керував з 1-ого жовтня 1923 року за допомогою зовнішнього вікарія, також Сату-Марська дієцезія втратила правову владу над територією Закарпаття, котре належало  Чехословаччині, якою керував з 8-ого березня 1923 року зовнішній вікарій др. Тагі Абріш. Незалежно від географічного розташування кордонів, Церква і надалі продовжувала Сату-марську правову практику. В 1930 році із закарпатської частини дієцезії була утворена Апостольська Адміністрація з центром у місті Ужгород під керівництвом Ференца Свободи. За першою віденською угодою (2 листопада 1938 року) з осені 1938 року швидко почалося впорядковування церковного правління тих частин Чехословаччини, які населяли угорці («Felvidek») і які повернулися до Угорщини. Святий Престол об’єднав парафії Сату-Марської дієцезії, які знову із Закарпаття потрапили в Угорщину з Меркською Апостольською Адміністрацією, яка знаходилася на Угорській території. За буллою Святого Престолу, яка була видана 19 липня 1939 року цією територією керував Кошицький єпископ Іштван Модорас. Через дуже короткий період часу змінилися кордони. За другою віденською угодою (30 серпня 1940 року) велика частина Партіума і північна частина Трансільванії знову почали належати  Угорщині.

23 липня 1940 року (ще до другої віденської угоди) Святий Престол призначив єпископом Сату-Марсько-Орадейської дієцезії монаха Пала Напгольц SJ. Призначений єпископ надіслав Святому Престолу відмову, яку Ватикан прийняв і керівництво дієцезії доручив Мартону Арону.

Після двох з половиною років, впродовж яких в дієцезії не було правлячого єпископа, 17 травня 1942 року др. Шеффлер Янош став єпископом в Сату-Марській дієцезії разом із Закарпаттям як дієцезіальний єпископ, а в Орадейській дієцезії як апостольський адміністратор.

Внаслідок другої віденської угоди ці дві дієцезії інтегрувалися в угорську церковну організацію. Закарпаття знову приєдналося до Сату-Марської дієцезії. Єпископ Янош Шеффлер був для своїх віруючих не тільки пастором, але і втішителем. Він відвідував і ті території дієцезії, які вже були від’єднані. Коли війна пройшла на території дієцезії та адміністрації, тоді владика відчув, що особисто повинен підтримати та потішити своїх священників та віруючих. Він часто відвідував Закарпаття, але перед завершенням війни востаннє відвідав всю дієцезію. За вказівками Риму єпископ намітив всюди те, що потрібно зробити, так у Закарпатті визначив наступного генерального вікарія на випадок, якщо буде складно підтримувати зв’язок з єпископом, або якщо діючого вікарія заарештують.

1944 року, коли у Закарпаття прийшла радянська армія, керівництво краю із єпископського центру стало неможливим, тоді Шеффлер призначив єпископським вікарієм берегівського архідекана Пастор Ференца. Ще назвав двох інших вікаріїв на випадок, якщо Пастор Ференцу будуть перешкоджати в цій діяльності. Від старших душпастирів знаємо, що це були Буяло Бернат та Сегеді Єней. За паризькою угодою миру (10 лютого 1947 року) Сату-Марську дієцезію поділили на чотири частини. У Чехословаччині залишилось 13 парафій, в Угорщині – 27, в Закарпатті – 40, а в Румунії – 55.

Радянський терор не обійшов і Закарпатську Римсько-Католицьку Церкву; священників засуджували як зрадників Вітчизни та бунтівників. В цій небезпечній ситуації управляти Церквою було дуже складно. У цей важкий період кожний священник виконував свої обов’язки в дусі вчення Христа як тільки міг. Офіційно було заборонено вносити записи у метричні книги, але священники таємно це робили. Набирати богословів було також заборонено. Дозволялося тільки проведення Служб Божих та похоронів. Про ці часи випробувань на Закарпатті та в Угорщині видано багато книг.

Коли терор на Закарпатті почав послаблюватись і багато священників повернулося з концентраційних таборів, тоді Управління у справах релігій намагалося взяти церковні справи під своє керівництво. Управлінню вдалося підкупити одного – двох священників, які отримавши владу від державних органів, пробували управляти закарпатською Церквою.

В 1956 році державні органи самовільно призначили вікаріями ужгородських парохів Мейсарош Яноша та др. Заводнік Тібора. В 1956 році з концтаборів прийшли священники, серед них і архідекан Бернат Буяло. Він перебрав керівництво закарпатською Церквою, але через поганий стан здоров’я швидко відмовився від управління. Призначеного нового вікарія паланківського пароха Єнея Сегеді не затвердили державні органи, тому він і не міг керувати Церквою; але аж до смерті, яка наступила на 86 році життя, потайки в місцевій Римсько-Католицькій Церкві слово Єнея Сегеді було вирішальним.

В 1985 році після смерті др. Заводнік Тібора священники вибрали вікарієм хустського пароха Галамбош Йожефа. Після смерті Галамбош Йожефа, яка наступила в грудні місяці того ж року, наступним вікарієм вибрали Чаті Йожефа. В часи комунізму всіма церковними діями керувало та контролювало їх Управління у справах релігій. Без погодження державних органів не можна було ні одного священника перевести в іншу місцевість. Найбільше наказували отців за катехизацію дітей. Через політичний гніт вікарії ніколи не могли видати загальне, дійсне для кожного костьолу, розпорядження.

Незважаючи на свій похилий вік, вікарій Йожеф Чаті всіляко старався об’єднати священників, які проживали на Закарпатті. Він використовував кожну нагоду для організації зустрічі священників. Переважну частину своїх вказівок він видавав усно, де наголошував про важливість молитовного життя, катехизування та душпастирської діяльності.

В житті Закарпатської Римсько-Католицької Церкви сталися позитивні зміни тоді, коли весною 1989 року в Закарпаття приїхав кардинал др. Пашкаї Ласло, естергомський архієпископ. Після візиту архієпископа керівники Радянського Союзу дозволили, щоб на території Закарпаття проводили душпастирську діяльність священники з Угорщини. А вже 1 листопада 1990 року в Закарпаття прибули монахи з Чехословаччини.

28 березня 1992 року Святий Престол призначив ординарієм Закарпатської Римсько-Католицької Церкви архієпископа Антоніо Франко, Апостольського нунція в Україні. Він прибув у Закарпаття, у місто Мукачево і 13 серпня того ж самого року підтвердив призначення Йожефа Чаті на посаду генерального вікарія.

Після смерті отця Йожефа Чаті, у березні місяці 1993 року архієпископ Антоніо Франко, вислухавши думку  працюючих тут священиків, призначив генеральним вікарієм  солотвинського пароха отця Лайоша Гудру і, відповідно до мовних територій, призначив раду священників і вікаріїв. Великою радістю для закарпатських римо-католиків було те, що після 46 років перерви, 26 червня 1993 року знову висвятили на священника закарпатського юнака – Поп Шандора.

За рішенням Святого Престолу 14 серпня 1993 року була утворена Римсько-Католицька Апостольська Адміністрація Закарпаття. Першим Апостольським адміністратором Закарпаття став архієпископ Антоніо Франко – Апостольський нунцій в Україні. 16 грудня у мукачівському римсько-католицькому костелі виголосили Папську буллу про утворення Апостольської Адміністрації Закарпаття. Через велику відстань отцю нунцію важко було керувати закарпатською Церквою. Кожного року на Різдво та на Воскресіння Христове, він зустрічався зі своїми священниками. Зрештою, всі свої церковні справи вирішував за допомогою генерального та єпископського вікарія – отця Лайоша Гудри.

9 грудня 1995 року Папа Іван Павло ІІ єпископом-помічником Закарпатської Апостольської Адміністрації призначив керівника виноградівської францисканської місії – отця Антала Майнека. Після смерті отця Лайоша Гудри, яка наступила 17 грудня 1995 року, Майнек Антал став генеральним вікарієм. Отець нунцій надав новопризначеному генеральному вікарію всі права до керівницва всією душпастирською діяльністю, за винятком священицьких свячень та їх диспозицій.

6 січня 1996 року Папа Іван Павло ІІ в Римі урочисто висвятив Антала Майнека на єпископа. 7 жовтня 1997 року Святіший Отець призначив єпископа Майнека ординарієм Римсько-Католицької Апостольської Адміністрації Закарпаття.

Однією з найвизначніших подій для нашої Церкви було те, що Святіший Отець Іван Павло ІІ утворив Мукачівську Дієцезію для римо-католиків на території Апостольської Адміністрації Закарпаття. Водночас Його святість призначила Антала Майнека, апостольського Адміністратора Закарпаття, першим єпископом Мукачева для римо-католиків. Цю подію оголосили 27 березня 2002 року.

11 листопада 2019 року під час відпустової урочистості у кафедральному соборі св. Мартина було прочитано буллу про призначення для Мукачівської дієцезії єпископа-помічника, яким став домініканець о. Микола Лучок.

Від 28 січня 2022 року Папа Франциск прийняв зречення єпископа Антала Майнека та призначив єпископа Миколу Лучка ОР Апостольським адміністратором Мукачівської дієцезії.