Інтерв’ю з о. Петром Жарковським, генеральним вікарієм Мукачівської дієцезії, про покликання, навчання у семінарії, Боже Провидіння, відновлення віри після радянщини, насправді унікальні спогади та історії, КДБ та справжню віру і відданість.

Молодий юнак, що повернувся з армії додому влаштувався кочегаром при храмі. Але спитавши священника про семінарію, почув: «Іди за мною!». Священник написав адресу, дав кошти на білет на літак і додав: «Завтра летиш у Ригу». «Це було як сніг на голову. Це так Бог діяв», – згадує о. Петро Жарковський.

Змалку запам’яталися слова батька: «Бути лікарем, інженером, або вчителем – це добре, але бути священником – це щось дуже високе». У ті часи навіть ніхто не знав, де знаходиться семінарія, і як до неї потрапити.

Як тільки я сів у літак, перший раз взагалі бачив літак. І переді мною сидить чоловік, відкрив книжку, і помітив, що то – бревіар. Думаю: «Певно то буде священник». Це був як Ангел. Це був священник з Хмельницької області, який у ті часи, СРСР, творив чудеса – о. Владислав Ванагс – справжня легенда.

З України поступити у семінарію у Ризі було майже не можливо. Довелось виписуватися з дому і переїжджати у Латвію.

Момент висвячення не можливо описати словами: це мить, коли змінюється все твоє життя.

Наприкінці 80-х прийшло запрошення із Закарпаття, від тодішнього адміністратора Йожефа Чаті, який був Апостольським адміністратором на Закарпатті. Отець Йожеф працював тут після ув’язнення. Тут все було інакше, ніж в іншій частині України, навіть, мова. Бог діяв просто неймовірно…

Просто дозволь Богу вести тебе, принаймні не заважай Йому. Потрібно все відкинути і казати: Боже, керуй мною! І тоді людина буде щаслива.

На наших дорогах є багато випробувань. Зупинитися. Подумати. Просити у Бога відповіді. У критичних і тупикових ситуаціях питати: Господи, як поступити далі?

Почути відповідь: через слово Боже, сповідь, через священника, єпископа, вірних… Зважувати все, щоб почути Божий голос…

Джерело – Veritas

Наприкінці 80-х років 20-го століття, коли отець Петро Жарковський приїхав на Закарпаття вкрай не вистачало священників. Храми були закриті. У декотрих Святу Месу служили раз на пів року.  Отці були переважно дуже похилого віку, які пройшли радянські концтабори за свою віру. Люди ж були спраглі віри та своєї Церкви. Навіть попри те, що КДБ слідувало по п’яткам, а по понеділкам викликали за «політіческіє проповіді», отець Петро продовжував служіння.

У 1989 році  отець Петро Жарковський поїхав в Угорщину, зустрівся з кардиналом Пашкаї. Незабаром кардинал відвідав Закарпаття, і через невеликий час сюди приїхали  священники-францисканці, серед них був і майбутній єпископ-ординарій Мукачівської дієцезії Антал Майнек; приїхали тоді з Угорщини і отці-домініканці та отець-єзуїт. Отець Петро зумів налагодити зв’язки і зі словаками, – зі Словаччини теж приїхали священники-монахи та сестри для служіння на Закарпатті. Приїхали і двоє священників з Німеччини, о. Йозеф Трунк служить тут і до нині. У ті часи отцю Петру доводилось у неділю іноді служити і cім Святих Мес, адже потреба була велика, а отців не вистачало. Так наприкінці 80-х, на початку 90-х почалось майбутня Мукачівська дієцезія отримала нове дихання. У часи, коли ще існував СРСР та пильнувало КДБ,  почалось відродження Церкви. За декілька років Україна отримала незалежність…