Свідченням про свій шлях від навернення до дияконських свячень поділився диякон Юрій Голотюк на Veritas.

Момент навернення відбувся у Меджугор’ї. Ініціатором моєї першої поїздки стала моя мама. Там мій світ перевернувся – і все, що мало цінність до того, стало не вартим жодної уваги, а все, що я вважав другорядним – набуло цінності. З того моменту почав входити в активні стосунки з Богом. Я був спраглий цих стосунків. Почав активно ходити до храму, молитися розарій, говорити про Бога, цікавитись ним…

Намагаюся перебувати в молитві 24/7, як це просить Діва Марія у Меджугор’ї. Потім я потрапив у спільноту «Світло Марії», Бог чував над цим усім і…прислав мене в Закарпаття.

Погодився у своєму серці на поклик Бога піти до семінарії. Мушу визнати, що це був важкий для мене крок у тому сенсі, що я вже мав освіту і не один заклад був закінчений, вже працював і перспектива навчання 7 років мене не дуже тішила… Так почався семінарійний шлях.

Відчуваю на серці велику підтримку Бога: Він моя опора, Він мій фундамент.

Напередодні свячень підписував Визнання віри, написане власноруч, визнання про вірність, а також про дотримання целібату. Це є жертва з однієї сторони. Світські люди часто не розуміють цього, особливо цікавить питання целібату. Це закоханість у Церкву, це закоханість у Матір-Церкву. Ти хочеш віддати своє серце комусь іншому, а щоб це зробити треба вивільнити його від себе самого. Тому, підписуючи ці документи, відчував велику радість у своєму серці.

Коли заходив у храм у процесії, то мушу визнати, що трохи мене підтрушувало. Але коли став перед вівтарем, то відчув той 100% мир. Мир, який ніхто не може від мене забрати.

Вірний Той, Хто тебе покликав!

З Ним любити і з Ним терпіти…

Все, що пообіцяла душа твоя, Він і здійснить.

Знаю, що попри мою слабкість Він точно поможе мені здійснити всі свої задуми.

Стосовно батьків – це історія розвитку стосунків, їхнє переосмислення мого покликання. Починаючи від переживання, бо я один син. Але, зрештою, ні мама, ні тато мені ніколи не сказали: «ти не йди, не роби цього». Це було мовчки. Якщо і було це неприйняття, то це було мовчки. Татові було найважче, тому що єдиний син і нормально, по людськи, це хотіти внуків. Напередодні свячень, коли я вже знав дату, ми мали з ним розмову. Приїхав додому і розмовляв з ним, говорив з ним по телефону за декілька тижнів до свячень і не до кінця був впевнений у тому як він себе почуватиме, чи він приїде…

Те, що говорив під час подяки, – це була щира розмова сина з батьком і батька з сином. Ця його мовчазна присутність під час важливого моменту у моєму житті – був той момент, коли батько відкрив мені обійми Спасителя. Мама була тією, хто завжди молився за мене, навіть тоді, коли я ще цього не розумів.

Я би хотів якнайбільше людей привести до Бога.

Що потребує моє серце зараз, думаю, як і кожного з нас – це питання миру. Кожен з нас досвідчив зараз, що цей мир не купується за гроші, що його не можна десь витягнути собі з кишені, звідки-небудь взяти заказати через Нову Пошту, але він походить від Бога. Маємо важкі часи – війна торкається кожного. Я ще не зустрів такої людини, яка б не відчула цієї війни. Хтось ближче, хтось далі… Коли питаються «як там твої рідні? чи все добре?» Так, але ціла країна – це мої рідні. Це найперше – це бажання цього миру.

І така далекоглядна мрія – я би дуже хотів, щоб через це моє служіння якнайбільше людей прийшли до Нього. Хочу стати Його ногами, щоб привести до Нього тих, хто не може до Нього прийти, Його очима, щоб бачити тих, хто потребує, хто страждає. Хочу стати Його вухами, щоб чути тих, хто кличе Його на допомогу. Хочу стати Його Серцем, яке дарує милосердя і любов тому, хто Його прагне. Хочу стати «їжею, яка дається», щоб через мене люди могли прийти до храму і через моє служіння прийти до цієї істинної Їжі, бо тільки той, хто п’є Кров і споживає Тіло, тільки той буде мати мир, тільки той буде мати цю радість, тільки той буде мати надію. Жодна людина не може дати того, що може дати Бог. Щоб кожен, хто ще не пізнав Його, пізнав ту солодку любов, яку дає Той, кому я сказав: «Так!».