Інтерв’ю з єпископом Анталом Майнеком
з нагоди його виходу на пенсію
Шановний Владико, що змусило Вас зректися з уряду за п’ять років до досягнення канонічного віку (75 років)?
Чотири роки тому у мене проявився тромбоз, внаслідок чого я втратив зір на одне око. Тоді я подав прохання про своє зречення, яке довгий час не приймали. Через півтора року у мене був сильний перитоніт і я переніс операцію товстої кишки. Тоді я повторив своє прохання, і у відповідь на це через півроку отець-домініканець Микола Петро Лучок був призначений єпископом-помічником. А зараз на моє прохання надійшла повна відповідь від Папи про те, що дає мені дозвіл піти на пенсію за станом здоров’я.
Окрім перерахованого вище, ще додалося кілька значних-незначних хвороб, через які, вважаю, відповідь Святішого Отця прийшла у слушний час. Таким чином я спокійний, що дієцезією надалі керуватиме молодий, здоровий єпископ, який своїми кваліфікацією, талантом та добрими якостями дає надію на оновлення нашої дієцезії. Я вдячний Господу Богу за те, що Він обрав мене, і за те, що впродовж 26-ти років міг служити єпископом Його Церкви на Закарпатті.
Які ваші плани на пенсійні роки?
Враховуючи можливості: я міг би повернутися до францисканців, але поки що цього не роблю, бо тоді мене могли б перемістити із Закарпаття. Однак, я ще хотів би залишитися тут, оскільки єпископів є достатньо, але знаю, що священників дуже бракує, особливо угорських. Тому я подумав, що пошукаю таке місце, де можу допомогти, де можу трохи зарадити цьому. Я переглянув від Чопа до Ясіні і знайшов близько десятка порожніх парафій. Серед них я вибрав парафію у Ратівцях тому, що там парафіяльним будинком ніхто не користується, тож я нікого звідти «не виганяю». Після невеликого ремонту я деякий час там житиму, звідти їздитиму допомагати туди, де є потреба. А влітку побачимо як далі буде.
Окрім допомоги священникам, хотів би більше займатися знедоленими бідними, страждаючими та зневаженими, занедбаними групами людей. Я хочу більше молитися, бути у тишині з Господом, як я цьому вчився під час пандемії з книги кардинала Роберта Сари (книга під назвою «Сила мовчання проти диктатури шуму»).
Що ви вважали важливим у своїй єпископській діяльності з самого початку? Яким був духовний фон вашої єпископської діяльності?
Я дуже не хотів бути «паном» єпископом, і коли я відкрив Біблію, то отримав наступне від Господа Ісуса: «Я став одним з її служителів, бо був уповноважений Богом…» (Послання до Колосян 1,25). Коли я звернувся до Господа за відповіддю, усвідомлюючи свої слабкості, тоді Він відповів так через Святе Письмо: «Я все можу в Тому, Хто укріплює мене» (Флп 4,13).Тому моїм гаслом стало: «Господь моя сила» (псалом 118). І це Господь Бог поблагословив, бо я неодноразово пересвідчувався в тому, що радіти в Бозі – наша сила.
Святе Письмо, особливо Євангеліє, Сповідь, Свята Меса, знову і знову додавали мені сили. В останні важкі роки я відчув, що означає всемогутня сила Бога, Його любов. Це найпрекрасніша, найважливіша для нас сторона Його всемогутності: Його терпеливість, Його милосердна доброта, за що я буду завжди вдячний. Я хочу й іншим передати цю радісну новину, продовжувати ділитися нею, особливо з тими, хто її не відчуває, не бачить, не вірить.
Я завжди вважав дуже важливим те, щоб пастирі були ревними і молитовними. Священницька спільнота також важлива для мене; дуже вдячний Богу, що ми могли збиратися щомісяця впродовж багатьох років, це було рідше тільки через пандемію. Дуже важливим вважав також курси підготовки катехитів. Теологічні Курси у нашій дієцезії ми розпочали ще у 1993 р. Багато сотень вірян закінчили курси, і стали не лише вчителями релігії, а й помічниками священників. Я також вважав соціальну діяльність однією з важливіших речей: ми маємо близько 50 благодійних організацій: дитячі садки, будинки сімейного типу, дитячі реабілітаційні центри, у всіх більших місцях групи карітасу допомагають нужденним.
Душпастирство ромського населення – це також справа моєї душі. Ми з самого початку почали займатися цим знедоленим народом важкої долі, і вони навчилися писати, читати, молитися й гарно працювати під впливом любові Ісуса з Євангелія.
Екологія та охорона створеного світу є також важливими. До цього часу я був відповідальним за душпастирство ромського населення та екологію при Конференції Єпископів України; ці два завдання новий Апостольський Адміністратор і надалі доручив мені на рівні дієцезії.
Отче-Єпископ, Ви залишається в нашій дієцезії, однак прощаєтеся як її керівник. Що б Ви, прощаючись, більш за все хотіли сказати вірянам? Яке ваше найважливіше послання?
Те, що я і до цього часу часто озвучував: Господь Бог чекає від людини, щоб вона була Його образом, щоб жила, подібно до Нього, у спільноті. Отже, я хочу, щоб віряни жили у хорошому шлюбі, у гарній родині, щоб приймали кожну наступну дитину, яку їм дарує їхня любов і Бог. Нехай і вдома моляться більше, разом, а в неділю ніколи не забувають дати Богу подяку в Його церкві; нехай допомагають один одному, допомагають місцевим та іншим спільнотам своєю активною участю. Я радий, що серед наших вірників народжуються різні хороші спільноти: від молитовних груп до спільних розваг.
А наостанок: наполегливість! Будьте наполегливі та зростайте у Божій вірі, надії та любові, бо це єдиний спосіб знайти сенс свого життя. Моліться за нового ординарія і за мене, і я також надалі молитимусь за кожного з вас. Таким чином ми залишаємося у сопричасті одні з одними у Бозі.
Інтерв’ю вела: Папоі Жужанна
Переклад: Фегер Маріанна