Як і чому миряни стають терціаріями, приймаючи домініканську духовність та місію? Сестра Едіта Домініка Жабей упродовж багатьох років виконувала обов’язки настоятельки Братства мирян св. Домініка у Мукачеві. Вона розповідає про своє навернення, духовні пошуки, розпізнання Божої волі та її прийняття в довірі й любові.

Домініканська духовність не втратила своєї актуальності в наш час – навпаки, світу потрібні правдиві християни, які люблять Бога не тільки словами, але й серцем. Про це, зокрема, свідчать нові покликання серед мирян, які долучаються до спільнот домініканських терціаріїв, щоб разом зростати у вірі та проповідувати істину за прикладом святого Домініка.

Братство домініканців-мирян у Мукачеві, що на Закарпатті, на початку жовтня святкувало радісну подію – двоє кандидатів вступили до новіціату. Брат Августин і сестра Вероніка готувалися до цього рішення відповідально та цілеспрямовано. Уся місцева спільнота терціаріїв молиться за них і бажає Божої благодаті, захисту Богородиці й сприяння святого Домініка на новому шляху життя та служіння.

Мукачівська спільнота домініканців-мирян заснована понад двадцять років тому. Беручи участь в урочистостях, я сама згадувала час свого вступу до Третього домініканського ордену та період знайомства з домініканцями. Звичайно, вчитися та розвиватися потрібно завжди, і вчення святого Домініка та саме його життя наголошує саме на цьому. Краще пізнавати Бога й ділитися з плодами цього пізнання з іншими, проповідувати своїм життям. На цьому шляху можуть супроводжувати труднощі, можливо, інші люди не завжди зрозуміють правильно. Але й Ісуса також свого часу не всі розуміли, тож усе одно потрібно йти далі і жити Євангелієм.

Я навернулася в 21 рік. Віра в Бога була й до того часу, але я шукала ще чогось,  до чого я могла би приєднатися з цією вірою. Вибрала Римо-Католицьку Церкву. Підготувалася до першого Причастя, на наступний рік – таїнство Миропомазання. Потім задумалася, чого від мене хоче Бог і що я можу зробити для Нього. В руки потрапила книга Ґабріелли Боссі «Він і я». Там я, зокрема, дізналася, що авторка була терціаркою францисканського ордену. Поняття «терціарства» мені сподобалося. Тож я підійшла до єпископа з наміром вступити до такої спільноти. Отримала відповідь, що наразі я вже четверта зацікавлена, але для того, щоб заснувати спільноту, потрібно більше осіб. Тож єпископ порадив ще почекати. Але я – холерик, і чекати не збиралася. Вирішила далі шукати можливі варіанти.

Відповідь не забарилася. Коли ми з єпископом розмовляли в захристії після служби, нашу розмову почув чоловік моєї хрещеної, який там був кантором, і, звичайно, вдома розповів усе дружині. Хрещена мені зателефонувала і каже: «Що я чую? Яка францисканка? Ти – справжня домініканка!» Моя реакція: «А хто вони такі?» Зрозуміла, що було би непогано взагалі ознайомитися з чернечими орденами. В цьому мені допомогла книга Вальтера Ніґґа «Таємниці ченців». Цікаво те, що це протестантський теолог, який дуже вміло передав історію виникнення чернецтва та основних чернечих орденів разом із описом біографій їхніх засновників. Ця книга й до сьогодні є моєю улюбленою.

Наступним кроком знайомства з домініканцями стали реколекції, які проводили сестри з Угорщини. Вони були присвячені розпізнанню покликань. Пам’ятаю, коли я прийшла, то відразу повідомила їм, що не хочу стати черницею, а просто прийшла, щоб познайомитися. «Ну що ж, будемо знайомитися», – відповіла сестра Дора. Найприємнішим моїм відкриттям було те, що сестри мають почуття гумору. Реколекції були цікаві, мені сподобалося. Повернувшись додому, ми багато розмовляли з хрещеною. Здається, вона вже тоді входила до мукачівської спільноти домініканців-мирян. Запросила й мене. Я пішла туди з великим інтересом, бо думала, що зустрічі там проходять в такому ж дусі, як і в сестер на реколекціях. Але нічого подібного:  якщо відверто, мені було нудно. Лекція отця-асистента була цікавою, та ніхто нічого не запитував, не було живого діалогу. Тоді в мене згай усякий інтерес – домініканського духу там не було відчутно. Але саме питання я залишила для себе відкритим.

Якось у неділю я відразу після служби мала їхати в інше місто. Щоб якнайшвидше вийти, сіла позаду в храмі, під самим хором. Ще перед службою молилася, роздумувала про ту зустріч: «Боже, Ти це бачив? Тобі сподобалося? Бо мені – ні. І ходити туди я не хочу… Твоя думка?» За кілька хвилин згори, з хору, впав образок. Я подумала, що підніму й потім спитаю, чий він. Картинка впала зображенням донизу. Піднімаю і… кого я бачу? Святого Домініка! «Ну, коли так, то дякую, нехай буде воля Твоя, Господи…»

Вступивши до Братства домініканців-мирян, я взяла ім’я Домініка, на честь засновника.

Якщо згадати ці майже 20 років, бувало різне – і хороші моменти, і непорозуміння. Я 9 років поспіль виконувала обов’язки настоятельки спільноти. Ми проводили багато реколекцій, молитовних виїздів із спільнотою. За цей період також з’явилась можливість заснувати угорськомовну спільноту терціаріїв в Ужгороді.

Звичайно, після закінчення терміну виконання обов’язків настоятельки відчувалася втома та певне вигоряння. Тож на деякий час мені потрібно було відійти від активної участі в житті спільноти. Наразі поступово повертаюся, чекаючи, які завдання Бог доручить мені надалі.

Яким я бачу завдання домініканців-мирян у сьогоднішньому світі? Думаю, якби святий Домінік жив тепер, він робив би те саме, що і в свій час. Це завжди актуально – передавати людям Боже Євангеліє, Його милосердя, Його любов… Але це можливо лише тоді, коли й ми самі з чистим, відкритим серцем та розумом приймаємо від Бога всі Його благодаті…

с. Едіта Домініка Жабей

Джерело – dominic.ua