Єпископ Антал: Мене підтримує Його любов

40 років тому Антал Майнек, єпископ-ординарій Мукачівської Дієцезії, склав вічні обіти в ордені францисканців.

У інтерв’ю єпископ Антал ділиться спогадами.

Отче-єпископе, чому ви вирішили стати францисканцем?

Покликання прийшло під час завершення навчання в інституті. Я відвідував молодіжну спільноту, де чи читали Святе Письмо, молилися, розмовляли та ходили у походи. Тоді я знову захотів стати священником, як у часи мого дитинства, і поклик Господа відчував уже по-особливому. Від нашого катехита у 1976 році отримав книгу, у якій йшлося про святого Франциска. Під час її прочитання прийшло розуміння, що хочу бути монахом-францисканцем. Наступного року вступив до Ордену Братів Менших; одягнув францисканський габіт, який носив до 1995 року, до того часу, коли Папа Іван Павло ІІ призначив мене єпископом у Мукачево.

Будучи єпископом, як Вам вдалося зберегти і підтримувати францисканські ідеали?

З самого початку я кілька років поспіль носив коричневий габіт, поки мені не висловили зауваження, що не тільки потрібно, а я вже зобов’язаний вбиратися у єпископську реверенду. Всередині, у серці, завжди намагався жити згідно обітниць святого Франциска. Навіть якщо я не в ордені, не у тій спільноті, але спільно з Богом, згідно поклику мого серця, голосу моєї совісті, намагаюся жити скромно, у бідності, більше звертати уваги на нужденних. Нашим щоденним завданням є те, щоб ми виявляли ті можливості, завдяки яким можемо служити Господу Ісусу, адже Він сам казав, що є захований серед бідних, хворих, залежних, ув’язнених, стражденних, – так ми маємо Його відшукати у щоденному житті. Подяка Богу, у всій Мукачівській Дієцезії добре йде харитативна робота: нужденні, потребуючі всюди можуть знайти мінімальну допомогу і підтримку, що є свідченням і для них, що Господь їх любить.

Як Ви пригадуєте той день, коли склали вічні обіти?

До вічних обітів ми готувалися Будапешті, у францисканському монастирі на Пашатер. У цей день, коли ми складали вічні обіти, до нас завітав Генеральний Магістр францисканського ордену – тогочасний очільник Джон Вауг, і для нас, з отцем Яношем Токарем стало великою радістю, що ми змогли скласти вічні обіти до його рук. Цей день був для мене дуже щасливим. Я знав, що в Ордені святого Франциска я на своєму місці.

Що означало бути практикуючим християнином-католиком у часи комунізму?

Що цікаво, але я з цим не мав особливих проблем. Від наших батьків ми отримали таке виховання, що завжди могли розрізнити брехню та неправду, якої нас навчали у школах. Серед моїх викладачів лише один-двоє були «вірними» комуністами, переважна більшість нам викладала правдиві речі. В інституті, де кожен мав належати до Угорської ліги молодих комуністів (KISZ), нам повідомили, що той, хто ходить у церкву, не може належати до молодих комуністів. Коли я це почув – протягом тижня написав заяву і вийшов з цієї молодіжної комуністичної організації. На той час я вже був активним учасником молодіжної спільноти, відвідував катехизи, і про це добре знали і мої друзі. У той час до мене прийшло чітке розуміння, що хочу посвятити все своє життя Богу, Ісусовому Євангелію.

Як може молода людина почути голос Бога, який кличе її для того, щоб посвятити своє життя у служінні Господу?

Це – хороше питання. Зазвичай це на настільки просто для дорослої людини. У мені протягом тривалого часу жевріло те бажання, щоб я жив у світі, як одружений чоловік, з дитинства думав про те, що матиму багато дітей, велику родину. Але книга про життя святого Франциска, а можливо і сам святий вплинув на мене такою силою, що я з миром і спокоєм відповів «так» цьому, зовсім іншому життю.

Що порадите молоді, як їм розпізнати покликання, яке Господь призначив саме для них?

Однозначної поради дати не можу, адже нема нічого нового під сонцем. Господь Ісус через Святого Духа так само працює у кожній голові, у кожному серці: варто тільки почути той голос. Чи дехто шукає правду, чи красу, чи вічні цінності; той, хто розмірковує, молиться, той насправді почує люблячий голос та поклик Господа, і в будь-який спосіб відповість йому «так». Багато міністрантів у дитинстві хочуть стати священниками – багато ними не стає, але це прагнення є підтвердженням що Господь діє і у їхньому серці, і в серцях усіх тих, хто шукає правду та Бога. Тому сміливо кажім «так» на заклик Господа. Людина не втрачає абсолютно нічого, коли ствердно відповідає на Боже запрошення. Навіть більше: лише тоді вона отримує справжню свободу, лише тоді зможе по справжньому відкритися та розвиватися, якщо цілковито довірить себе Богу. Тоді, коли дослухається до свого серця, почує голос своєї совісті, почує всі добрі слова, звідки б вони не походили. Нехай охоче читає, особливо Святе Письмо, дуже раджу прочитати Євангеліє. Це все, як пише святий апостол Павло, веде до Ісуса, показує на Ісуса.

Отче-єпископе, яке місце у Вашому житті належить молитві?

Я дуже люблю псалми, Бревіарій, щоденну Літургію Годин. Для мене це – як щоденна їжа, більше того, навіть важливіше за неї. Якщо я так починаю день: у тихій молитві, потім – Свята Меса, – це дає тверду основу і для прийдешнього дня, і, можна сказати, для всього життя.

Навіть якщо всі і не вступлять до чернечих орденів, звернення святого Апостола Павла (Рим 12,1) стосується всіх: посвятити себе Богові, Який повністю віддав Себе за нас на хресті. Кожна людина, яка віддає себе Господу – живе посвяченим життям. Навіть якщо ми і не святі, так як і я не ідеальний, мене не засмучує розуміння власної недосконалості та гріховності. Мене підтримує Його любов, адже Він любить навіть найостанніших, найслабших та найбільш зневажених.

***

Подяка

Складаю подяку Господу за ці 40 років. Дуже вдячний усім тим, хто допоміг розпізнати мені покликання, на яке я з радістю і великим щастям відповів «так» у 1977-році, і після цього, 40 років тому, 15 вересня 1981 року зобов’язав себе вічними обітами. Через 8 років після того, я потрапив сюди, на Закарпаття, до Виноградова, де протягом кількох років допомагав тут священникам, так я тут і залишився. Я служив у Хустському і Тячівському районах тоді, коли Папа Іван Павло ІІ призначив мене єпископом у Мукачево. У ордені францисканців я провів 14 років, і досі намагаюся дотримувати обіцянок: послуху, бідності та чистоти.

Хочу висловити вдячність і тим братам, з якими я жив у спільності. Разом з ними я вчився такому життю разом, про котре Ісус говорить, що Він буде серед тих, хто збирається разом в Його Ім’я; з тими, хто разом працює, молиться, разом живе у спільноті – тих Він запевняє у Своїй присутності між ними. Звичайно, це все стосується і для всіх інших: якщо людина, де б вона не проживала, живе у такій духовності, вірю, віримо і досвідчуємо, що Бог є посеред нас.