Апостольське повчання Redemptoris Custos «Опікун Відкупителя» Святішого Отця Йоана Павла ІІ про особу та місію св. Йосифа у житті Христа та Церкви. Оприлюднений у Римі 15 серпня 1989 року з нагоди сотої річниці енцикліки Леона ХІІІ Quamquam Pluries.

Єпископам
Священикам і Дияконам
Монахам і Монахиням
а також усім вірним

ВСТУП

1. Покликаний бути опікуном Спасителя «Йосиф зробив, як звелів йому ангел Господній: прийняв свою жінку» (Мт 1, 24).

Натхнені Євангелієм, Отці Церкви з найдавніших століть наголошували, що так само, як святий Йосип з любов’ю піклувався про Марію тарадо присвятив себе вихованню Ісуса Христа (1), він також стежить і захищає Містичне Тіло Христа, тобто  Церкву, взірцем і прообразомякої є Діва Марія.

З нагоди столітнього ювілею енцикліки Папи Лева XIII “Quamguam Pluries” (2), і в дусі багатовікового почитання святого Йосифа, я хочу запропонувати Вашій увазі, шановні брати і сестри, кілька роздумів про чоловіка, “якому Бог довірив опікуватися Своїми найціннішими скарбами” (3). Я з радістю виконую цей пастирський обов’язок, бажаючи, щоб усі зростали у почитанні Покровителя Вселенської Церкви та любові до Спасителя, Якому він так зразково служив.

Таким чином весь християнський люд не лише звертатиметься до святого Йосифа із більшим запалом і з довірою проситиме про його опіку, а й завжди матиме перед очима його покірний, зрілий спосіб служіння та “участі” в ікономії спасіння. (4)

Я переконаний, що розмірковуючи про участь чоловіка Марії у божественній таємниці, Церква – на шляху до майбутнього разом із усім людством – знову і знову зможе заново відкривати власну ідентичність у рамках плану спасіння, заснованого на таємниці Втілення.

Це саме та таємниця, в якій Йосиф із Назарету “брав участь” як ніхто інший із людей, окрім Марії, Матері Втіленого Слова. Він брав участь разом із нею; він був причетний до тієї ж спасительної події; він був охоронцем тієї ж любові, через силу якою вічний Батько «призначив нас наперед для себе на те, щоб ми стали його синами через Ісуса Христа» (Еф. 1, 5).

І
ЄВАНГЕЛЬСЬКИЙ ПОРТРЕТ

Шлюб із Марією

2. “Йосифе, сину Давида, не бійсь узяти Марію, твою жінку, бо те, що в ній зачалось, походить від Святого Духа. Вона породить сина, і ти даси йому ім’я Ісус, бо він спасе народ свій від гріхів їхніх.”(Мт 1, 20-21).

У цих словах ми знаходимо осердя біблійної істини про святого Йосифа; вони вказують на той момент у його житті, на який Отці Церкви роблять особливий наголос.

Євангелист Матей пояснює значущість цього моменту також описуючи те, як жив Йосиф. Однак для повного розуміння як його змісту, так і контексту важливо мати на увазі паралельний уривок в Євангелії від Луки. У Матея читаємо: “Народження Ісуса Христа відбулося так: Марія, його мати, була заручена з Йосифом; але, перед тим, як вони зійшлися, виявилося, що вона була вагітна від Святого Духа” (Мт 1, 18). Проте походження вагітності Марії “від Святого Духа” більш повно і чітко описано Лукою, коли він розповідає нам про благовіщення народження Ісуса: “Ангел Гавриїл був посланий Богом у місто в Галилеї, якому ім’я Назарет, до діви, зарученої чоловікові, на ім’я Йосиф, з Давидового дому; ім’я ж діви було Марія”(Лк 1, 26-27). Привітання ангела: “Радуйся, благодатна, Господь з тобою! Благословенна ти між жінками” (Лк 1, 28) пробудило в Марії внутрішнє сум’яття, а також спонукало її до роздумів. Тоді вісник заспокоїв Діву і водночас розкрив особливий план Бога щодо Неї: “Не бійсь, Маріє! Ти бо знайшла ласку в Бога. Ось ти зачнеш у лоні й вродиш сина й даси йому ім’я Ісус. Він буде великий і Сином Всевишнього назветься. І Господь Бог дасть йому престол Давида, його батька” (Лк 1, 30-32).

Трохи раніше автор Євангелія стверджує, що у момент Благовіщення Марія була “заручена чоловікові, на ім’я Йосиф, з Давидового дому”. Природа цього “шлюбу” пояснюється опосередковано, коли Марія, почувши, що говорить посланець про народження дитини, запитує: “Як же воно станеться, коли я не знаю мужа?” (Лк 1, 34). Ангел відповідає: “Дух Святий зійде на тебе й сила Всевишнього тебе отінить; тому й святе, що народиться, назветься Син Божий” (Лк 1, 35). Хоча Марія вже “одружена” з Йосифом, вона залишиться дівою, бо дитина, зачата в ній під час Благовіщення, була зачата силою Святого Духа.

У цьому місці текст Луки збігається з Матеєвим (1, 18) і слугує поясненням того, що ми там читаємо. Якщо після одруження з Йосифом Марія виявляється “вагітною від Святого Духа”, цей факт відповідає всьому, що означає Благовіщення, зокрема останнім словам Марії: “Нехай зо мною станеться по твоєму слову!”(Лк 1, 38). У відповідь на те, що явно є Божим планом, з плином днів і тижнів “вагітність” Марії стає очевидною для людей і для Йосифа; Вона постає перед ними як та, щомає народити і носить у собі таємницю материнства.

3. У цих обставинах “Йосиф, її чоловік, бувши праведний і не бажавши її ославити, хотів тайкома її відпустити”(Мт 1, 19). Він не знав, як поводитися з “дивовижним” материнством Марії. Він, безумовно, шукав відповіді на це тривожне питання, але насамперед шукав виходу зі складної для нього ситуації. “І от, коли він це задумав, ангел Господній з’явився йому уві сні й мовив: “Йосифе, сину Давида, не бійсь узяти Марію, твою жінку, бо те, що в ній зачалось, походить від Святого Духа. Вона породить сина, і ти даси йому ім’я Ісус, бо він спасе народ свій від гріхів їхніх.”(Мт 1, 20-21).

Існує чітка паралель між “благовіщенням” у текстах від Матея і від Луки. Божий посланець вводить Йосифа у таємницю материнства Марії. Залишаючись дівою, Вона, котра за законом є його “дружиною”, стала матір’ю завдяки силі Святого Духа. І коли Син у лоні Марії приходить у світ, Він повинен отримати ім’я Ісус. Це ім’я було відоме серед ізраїльтян, іноді вони давали його своїм синам. Однак у цьому випадку це Син, Який згідно з божественною обітницею, у повноті здійснить значення імені Ісус –Yehosua– що означає “Бог спасає”.

Посланець відвідує Йосифа як “чоловіка Марії”, як того, хто у належний час має дати це ім’я Синові, що народиться від одруженої з ним Діви з Назарету. Потім саме до Йосифа повертається посланець, довіряючи йому обов’язки земного батька щодо Сина Марії.

“Прокинувшись від сну, Йосиф зробив, як звелів йому ангел Господній: прийняв свою жінку” (Мт 1, 24). Він прийнявЇї у всій таємниці Її материнства. Він прийнявЇї разом із Сином, Який прийшов у світ силою Святого Духа. Так він, подібно до Марії, виявив готовність волі щодо того, що Бог просив у нього через ангела.

II
ОПІКУН ТАЄМНИЦІ БОГА

4. Коли Марія, невдовзі після Благовіщення, пішла до дому Захарії відвідати свою родичку Єлизавету, при привітанні вона почула слова Єлизавети, котра була “сповнена Святим Духом” (пор. Лк 1, 41). Окрім слів привітання, які нагадували привітання ангела при Благовіщенні, Єлизавета також сказала: “Щаслива та, що повірила, бо здійсниться сказане їй від Господа” (Лк 1, 45). Саме ці слова стали провідною думкою для енцикліки “Redemptoris Mater” (“Мати Відкупителя”), в якій я прагнув поглибити вчення Другого Ватиканського Собору, який стверджував, що “Так Пресвята Діва йшла шляхом віри і свою єдність із Сином вірно зберегла аж до хреста” (5) “займаючи чільне місце” (6) поміж усіх, хто вірою слідує за Христом.

На початку цього паломництва віра Марії зустрічається з вірою Йосифа. Якщо Єлизавета сказала до Матері Відкупителя “щаслива та, що повірила”, то в певному сенсі це благословення можна віднести і до Йосифа, оскільки він ствердно відповів на слово Бога, передане йому у вирішальний момент. І хоча правдою є те, що Йосиф не відповів на “звістку” так само, як Марія, він “зробив так, як наказав йому ангел Господній, і прийняв свою жінку”. Те, що він зробив, є найчистішим “послухом віри” (пор. Рим 1,5; 16,26; 2 Кор 10, 5-6).

Можна сказати, що те, що вчинив Йосиф, особливим чином поєднало його з вірою Марії. Він прийняв як істину від Бога те, що Вона раніше прийняла при Благовіщенні. Собор навчає: “Богові, що дарує нам Об’явлення, треба віддати “послух віри”. Цим людина добровільно повіряє себе усю Богові, віддаючи “Богові, який об’являє Себе, повне підпорядкування розуму і волі” й охоче приймаючи дане Ним Об’явлення”. (7) Ці слова, що торкаються найглибшої суті віри, цілковито стосуються Йосифа із Назарету.

5. Таким чином він став особливим опікуном таємниці, “віками укритої в Бозі” (пор. Еф. 3,9), як і Марія, у той вирішальний момент, про який св. Павло говорить: “сповнився час”, коли “Бог послав свого Сина, що народився від жінки… викупити тих, які під законом, щоб ми прийняли усиновлення” (Гал 4, 4-5). Собор каже: “До вподоби було Богові у його доброті й мудрості об’явити Себе самого і явити Таїнство своєї волі (пор. Еф 1:9), завдяки чому люди через Христа – Слово, що стало плоттю, – мають у Святому Дусі доступ до Отця і стаютьучасниками Божої природи”  (пор. Еф 2, 18; 2Пт 1, 4). (8)

Йосиф – разом із Марією – є першим опікуном цієї таємниці живого Бога. Разом із Марією, а також з огляду на Марію, він бере участь у цьому фінальному етапі самооб’явлення Бога у Христі, він бере участь від самого початку. Дивлячись на євангельські тексти Матея і Луки, можна сказати також, що Йосиф є першим, хто став учасником віри Богородиці. Беручи участь, він підтримує у своїй дружині віру в Боже благовіщення. Йосиф є також першим, кого Бог поставив на шляху цього “паломництва віри”, на якому Марія – особливо на Голготі та під час П’ятидесятниці – “займаючи чільне місце, подає видатний і неповторний взірець” “випереджувати в найдосконаліший спосіб” (9).

6. Особистий шлях Йосифа – його паломництво віри – завершиться раніше; тобто перед тим, як Марія стане біля підніжжя хреста на Голготі, і перед тим, як Христос повернеться до Отця, коли вона перебуватиме у горниці на П’ятидесятницю, в день, коли Церква, народжена силою Духа істини, об’явиться світові. Тим не менше, шлях віри Йосифа скерований у тому ж напрямку: він був цілковито визначений тією ж таємницею, першим опікуном якої він був разом із Марією. Втілення та Відкуплення становлять органічну і нерозривну єдність, в якій “ця ікономія Об’явлення здійснюється через діла та слова, які внутрішньо пов’язані між собою”. (10) Власне з огляду на цю єдність Папа Іван ХХІІІ, котрий мав велику пошану до св. Йосифа, доручив, щоб ім’я Йосифа було внесене до Римського Канону Літургії, цього вічного спомину Відкуплення – після імені Марії та перед апостолами, папами і мучениками. (11)

Служіння батьківства

7. Як випливає з євангельських текстів, юридичною підставою батьківства Йосифа було його подружжя з Марією. Бог вибрав Йосифа чоловіком Марії власне для того, щоб забезпечити Ісусові батьківську опіку. Звідси випливає, що батьківство Йосифа – зв’язок, який якнайтісніше поєднує його з Христом, вершиною усілякого вибрання і призначення (пор. Рим 8, 28-29) – відбувається через подружжя з Марією, тобто через сім’ю.

Євангелисти, хоча й чітко стверджують, що Ісус був зачатий Святим Духом, і що в цьому подружжі було збережене дівицтво (пор. Мт 1, 18-25; Лк 1, 26-38), називають Йосифа чоловіком Марії, а Марію – жінкою Йосифа (пор. Мт 1, 16, 18-20, 24; Лк 1, 27; 2,5).

Для Церкви однаково важливо визнавати як дівиче зачаття Ісуса, так і обороняти подружжя Марії та Йосифа, бо воно є юридичною підставою батьківства Йосифа. Це дозволяє зрозуміти чому родовід Ісуса подається відповідно до генеалогії Йосифа. “А чому ж, – запитує св. Августин, – він не мав би виходити від роду Йосифа? Чи ж він не був чоловіком Марії?… Писання стверджує, посилаючись на авторитет ангела, що він був її чоловіком. Не бійся, – каже ангел,– взяти Марію за свою жінку, бо те, що зачате в ній, – від Святого Духа. Йосиф має дати дитині ім’я, хоча дитя не народилось із його насіння. Вона народить сина, – каже ангел, – і ти даси Йому ім’я Ісус. Писання визнає, що Ісус не народжений із насіння Йосифа, оскільки на його стурбованість походженням вагітності Марії, Йосифу сказано, що вона – від Святого Духа. Одначе, батьківської влади його не позбавлено, оскільки саме він має дати дитині ім’я. Зрештою, навіть сама Діва Марія, котрій добре відомо, що вона не зачала Ісуса в результаті подружнього співжиття з Йосифом, називає його батьком Христа”. (12)

Син Марії також є сином Йосифа, силою подружнього зв’язку, що їх об’єднує. “З огляду на це вірне подружжя вони обоє заслуговують називатись батьками Христа, не лише Його мати, але й Його батько, яким він був у такий самий спосіб, як був чоловіком Його матері – розумом, а не тілом”. (13) У цьому подружжі не бракувало жодного істотного елемента подружжя: “У батьках Христа сповнились усі благодаті шлюбу: потомство, вірність, таїнство. Потомство – Господь Ісус; вірність – бо там не було перелюбу; таїнство – бо його не порушило розлучення”. (14)

Аналізуючи природу подружжя, св. Августин і св. Тома завжди визначають його як “нерозривний союз душ”, “союз сердець” у “взаємній згоді”. (15) Ці елементи взірцево присутні в подружжі Марії і Йосифа. У кульмінаційний момент історії спасіння, коли Бог об’являє свою любов до людини через дар Слова, власне це подружжя Марії та Йосифа у повній “свободі” реалізує “подружній дар себе”, приймаючи і виражаючи таку любов. (16) “У такому великому починанні, яким є віднова усього в Христі, подружжя – воно також відновлене і очищене – стає новою реальністю, таїнством Нового Завіту. І ми бачимо, що на порозі Нового Завіту, як колись на початку Старого, стоїть подружня пара. Але тоді, як подружжя Адама і Єви стало джерелом зла, що огорнуло увесь світ, подружжя Йосифа і Марії стало вершиною, з якої святість розливається по всій землі. Спаситель розпочав діло спасіння від цього дівичого і святого союзу, в якому проявилась Його всемогутня воля очистити й освятити сім’ю – святиню любові та колиску життя”. (17)

Скільки ж всього може сучасна сім’я навчитись з цього! “Суть і завдання сім’ї визначені любов’ю. Тому сім’я отримує місію збереження, об’явлення і передавання любові, яка є живим відображенням [Божої любові] і дійсною участю в Божій любові до людства та в любові Господа Христа до Церкви, Його Нареченої”. (18) Усі християнські сім’ї повинні наслідувати Святу Родину, цю першу “домашню Церкву” (19). “За таїнственним Божим задумом власне у цій сім’ї провів довгі роки прихованого життя Божий Син: тому вона є прототипом і прикладом для усіх християнських сімей”. (20)

8. Бог покликав св. Йосифа служити безпосередньо особі та місії Ісуса через здійснення свого батьківства. І саме так, як навчає Літургія Церкви, Йосиф є “співучасником повноти часів у великій тайні спасіння” та справжнім “слугою спасіння”. (21) Його батьківство виражається конкретно в тому, що він “зробив своє життя служінням, жертвою таємниці Втілення та пов’язаній з ним відкупительній місії; використавши законну владу, яку мав над Святою Родиною для того, щоб повністю дарувати себе, своє життя і працю; перетворивши своє людське покликання до родинної любові у надлюдське жертвування самого себе, свого серця й усіх своїх здібностей задля любові, покладеної на служіння Месії, котрий зростав у його домі”. (22)

Літургія нагадує, що “початки нашого відкуплення” були довірені “вірній опіці Йосифа” (23), і додає: “як вірного і розсудливого слугу Ти поставив його над своєю Родиною, щоб батьківською турботою він огорнув … Єдинородного Сина Твого”. (24) Лев ХІІІ наголошував піднесену природу його місії: “Він перевершує усіх людей своєю величною позицією, оскільки за Божим розпорядженням був опікуном Сина Божого і, на думку оточення, Його батьком. Природним наслідком цього було те, що Предвічне Слово було віддане в покорі св. Йосифові і віддавало йому шану, яку діти повинні виявляти своїм батькам”. (25)

Оскільки немислимо, щоб людина, котра отримала таке важливе завдання, не мала відповідних чеснот, необхідних для його виконання, слід визнати, що Йосиф виявляв Ісусові “особливим даром із Небес усю природню любов, усю лагідну турботу, яку може відати батьківське серце”. (26)

Окрім батьківської влади над Ісусом, Бог також дав Йосифові частку у відповідній любові, любові, що походить від Отця, “від якого бере ім’я все отцівство на небі й на землі” (Еф 3, 15).

Євангеліє чітко описує батьківські обов’язки Йосифа щодо Ісуса. Тому що спасіння – яке приходить через людськість Ісуса – реалізується в діях, які є частиною щоденного життя сім’ї, зберігаючи ту “покірність”,  притаманну ікономії Втілення. Автори євангелій уважно показують, що в житті Ісуса ніщо не було випадковим, що все відбувалось згідноз наперед визначеним Божим планом. Часто повторювана формула “так сталось, аби сповнились…”, з посиланням на певну подію в Старому Завіті, має наголошувати єдність і тяглість задуму, що звершуєтьсяу Христі.

Разом із Втіленням “обітниці” і “постаті” Старого Завіту стають “реальністю”: місця, особи, події й обряди переплітаються згідно з чіткими Божими вказівками, переданими ангелами і отриманими сотворіннями, котрі особливо чутливі на голос Бога. Марія є покірною Божою слугинею, від віків приготовленою стати Матір’ю Бога. Йосиф – той, кого Бог обрав стати “вартовим Господнього народження” (27), той, хто має відповідальність доглядати за “впорядкованим” входом Божого Сина у світ, відповідно до божественного розпорядження і людських законів. Усе так зване “приватне” чи “приховане” життя Ісуса довірене опіці Йосифа.

Перепис населення

9. Вирушаючи до Вифлеєму з нагоди перепису населення, у послусі законній владі, Йосиф виконав щодо дитини важливе завдання, щоб офіційно вписати ім’я “Ісус, син Йосифа з Назарету” (пор. Йо 1, 45) до реєстру Римської імперії. Цей запис чітко вказує, що Ісус належить до людського роду як чоловік серед людей, громадянин цього світу, який підпорядковується законам і громадським установам, але також і “Спасителем світу”. Оріген подає хороший опис богословського, й аж ніяк не другорядного, значення цього історичного факту: “Перший перепис населення усього світу відбувся за Цезаря Августа, і серед усіх інших Йосиф також вирушив записатись разом зі своєю дружиною Марією, що була вагітна, й Ісус прийшов на світ до того, як перепис було завершено. Особа, яка ретельно досліджує, зауважить певну таємницю, приховану у факті, що у цьому переписі, котрий охоплював увесь світ, був також вписаний Христос. Будучи записаним з усіма, він міг освятити усіх; записаний з усім світом у переписі, Він запропонував світові єдність зі Собою, а потім, представивши Себе, Він вписав усіх людей світу до книги живих, щоб усі, хто увірує в Нього, могли бути вписані на небесах зі святими Божими, Котрому слава і влада на віки вічні! Амінь”. (28)

Народження у Вифлеємі

10. Будучи вартовим тайни, “прихованої від віків у Божому задумі”, яка починає розкриватися на його очах “у повноті часу”, Йосиф разом із Марією є привілейованим свідком народження Божого Сина на світ у ніч Різдва у Вифлеємі. Лука пише: “І от коли вони були там, настав їй час родити, і вона породила свого сина первородного, сповила його та поклала в ясла, бо не було їм місця в заїзді” (Лк 2, 6-7).

Йосиф був очевидцем цього народження, що відбулося в умовах, які, кажучи по-людськи, бентежили – перше звістування того “самознищення” (пор. Флп 2, 5-8), яке Христос добровільно прийняв для відпущення гріхів. Йосиф також був свідком поклоніння пастухів, які прибули до місця народження Ісуса після того, як ангел приніс їм велику і щасливу новину (пор. Лк 2, 15-16). Пізніше він також був свідком шани волхвів, які прийшли зі Сходу (пор. Мт 2, 11).

Обрізання

11. Обрізання сина було першим релігійним обов’язком батька і цим обрядом (пор. Лк 2, 21) Йосиф здійснив своє право та обов’язок щодо Ісуса.

Принцип, згідно з яким усі обряди Старого Завіту є тінню реальності (пор. Євр 9, 9f; 10, 1), пояснює, чому Ісус приймав їх. Як і всі інші обряди, обрізання також “здійснюється” в Ісусі. Завіт Бога з Авраамом, знаком якого було обрізання (пор. Бут 17, 13), досягає повного ефекту і досконало здійснюється в Ісусі, який є “так” усіх давніх обітниць (пор. 2Кор 1, 20).

Надання імені

12. При обрізанні Йосиф називає дитину “Ісусом”. Це єдине ім’я, в якому є спасіння (пор. Діян 4, 12). Його значення було відкрито Йосифові у момент його “благовіщення”: “Ти даси йому ім’я Ісус, бо він спасе народ свій від гріхів їхніх” (пор. Мт 1, 21). Надаючи ім’я, Йосиф проголошує своє правове батьківство над Ісусом, а вимовляючи це ім’я, він проголошує місію дитини як Спасителя.

Жертвування Ісуса у храмі

13. Цей обряд, на який посилається Лука (2, 22 і далі), включає викуп первістка і проливає світло на подальше перебування Ісуса в храмі у віці дванадцяти років.

Викуп первістка – це ще один обов’язок батька, і його виконує Йосиф. У первістках представлені люди завіту, викуплені з рабства, щоб належати Богу. І тут Ісус, який є справжньою “ціною” викупу (пор. 1Кор 6, 20; 7, 23; 1Пт 19, 19), не лише“виконує” старозавітній обряд, але в той же час перевищує це, оскільки він є не суб’єктом викупу, а самим автором Відкуплення.

Автор Євангелія зазначає, що “батько Його та мати дивувались тому, що говорилося про Нього” (Лк 2, 33), зокрема тому, що Симеон сказав у своїй пісні Богові, коли він говорив про Ісуса як про “спасіння, яке Ти приготував перед усіма народами; світло на просвіту поганам і славу Твого люду – Ізраїля” і як “знак протиріччя” (пор. Лк 2, 30-34).

Втеча до Єгипту

14. Після жертвування у храмі євангелист Лука зазначає: “І як вони виконали все згідно з законом Господнім, повернулися в Галілею, до Назарету, свого міста. Хлоп’я ж росло і міцніло, сповнюючися мудрістю, і Божа благодать була на Ньому”(Лк 2, 39-40).

Але, згідно з текстом Матея, до повернення в Галілею відбулася ще одна дуже важлива подія, в якій Божественне провидіння знову звернулося до Йосифа. Ми читаємо: “Якже вони вирушили в дорогу, ангел Господній з’явився вві сні Йосифові й каже: “Устань, візьми дитятко і його матір, і втікай в Єгипет, і перебудь там, поки я тобі не скажу, бо Ірод розшукуватиме дитя, щоб його вбити.”(Мт 2, 13). Ірод дізнався від волхвів, що прийшли зі Сходу, про народження “юдейського царя” (Мт 2, 2). А коли волхви пішли, він “послав повбивати у Вифлеємі й по всій його окрузі всіх дітей, що мали менше, ніж два роки, згідно з часом, що пильно вивідав був від мудреців” (Мт 2, 16). Убивши їх усіх, він хотів убити новонародженого “юдейського царя”, про якого він чув. І ось Йосиф, попереджений уві сні, “узяв уночі дитятко та Його матір і пішов у Єгипет, де перебув до смерти Ірода, щоб збулося сказане Господом через пророка: “З Єгипту Я покликав Мого Сина” (Мт 2, 14-15; пор. Ос 11, 1).

Отже, шлях Ісуса назад до Назарету з Вифлеєму пройшов через Єгипет. Так як Ізраїль пішов шляхом виходу “з дому неволі”, щоб розпочати Старий Завіт, так Йосиф, опікун і співпрацівник тайни Божого провидіння, навіть у вигнанні наглядав за Тим, Хто приніс Новий Завіт.

Віднайдення Ісуса у храмі

15. Від часу Благовіщення Йосиф і Марія, у певному сенсі, опинилися в серці тайни, прихованої від віків у замислі Бога, тайні, яка взяла на Себе тіло: “І Слово стало тілом, і оселилося між нами” (Йо 1, 14). Він проживав серед людей, в оточенні Святої Родини з Назарету – однієї з багатьох сімей цього маленького містечка в Галілеї, однієї з багатьох сімей землі Ізраїля. Там Ісус ріс і міцнів, “сповнюючися мудрістю, і Божа благодать була на ньому” (Лк 2, 40). Євангелія кількома словами підсумовують довгий період “прихованого” життя, протягом якого Ісус готувався до своєї месіанської місії. Лише один епізод із цього “прихованого часу” описаний в Євангелії від Луки: Пасха в Єрусалимі, коли Ісусові було дванадцять років. Разом із Марією та Йосифом Ісус брав участь у святі як молодий паломник. “Коли минули ті дні, і вони поверталися, то хлопчина Ісус зостався у Єрусалимі; батьки ж його про те не знали” (Лк 2, 43). Після одноденного подорожування вони помітили Його відсутність і почали шукати “серед своїх родичів та знайомих”. “Через три дні знайшли його у храмі, як Він сидів серед учителів та слухав і запитував їх. Усі ті, що Його слухали, чудувались Його розумові й відповідям” (Лк 2, 47). Марія запитала: “Дитино, чому Ти це так зробив нам? Ось батько Твій і я, боліючи, Тебе шукали” (Лк 2, 48). Відповідь Ісуса була такою, що “вони не зрозуміли слова, що Він сказав їм“. Він сказав: “Чого ж ви Мене шукали? Хіба не знали, що Я маю бути при справах Отця Мого?” (Лк 2, 49-50).

Йосиф, про якого Марія щойно вжила слова “Твій батько”, почув цю відповідь. Зрештою, це було те, що всі люди говорили і думали: Ісус був сином (як вважали) Йосифа (Лк 3, 23). Тим не менше, відповідь Ісуса в храмі ще раз пригадала Його “опікунові-батькові” те, що він чув тієї ночі дванадцять років тому: “Йосифе, … не бійся взяти Марію, дружину твою, бо зачате в ній походить від Святого Духа”. З цього часу він знав, що він був охоронцем тайни Бога, і саме цю тайну пригадав дванадцятирічний Ісус: “Я повинен бути в домі свого Отця”.

Підтримка та освіта Ісуса з Назарету

16. Зростання Ісуса “мудрістю, літами й ласкою в Бога та людей” (Лк 2, 52) відбулося у Святій Родині під наглядом Йосифа, котрий мав важливе завдання “виховувати” Ісуса, тобто годувати, одягати та навчати Закону та ремеслу, відповідно до обов’язків батька.

В Євхаристійній Жертві Церква вшановує спомин Марії, завжди Діви і Божої Матері, і спомин святого Йосифа (29), який “годував того, кого вірні повинні їсти, як хліб вічного життя” (30).

Зі свого боку, Ісус “був їм слухняний” (Лк 2 ,51), відповідаючи повагою на турботу своїх “батьків”. Таким чином Він хотів освятити обов’язки сім’ї та праці, які Він звершував біля Йосифа.

IІI
МУЖ ПРАВЕДНИЙ – ЧОЛОВІК

17. На шляху паломництва віри, яким було його життя, Йосиф, як і Марія, залишився вірним Божому поклику до кінця. У той час, як життя Марії було приведенням до повноти того “fiat” (“так”) сказаного при Благовіщенні, в момент Йосифового “благовіщення” він не сказав нічого; натомість він просто “зробив, як звелів йому ангел Господній” (Мт 1, 24). І це перше “зробив” стало початком “Йосифового шляху”. В Євангеліях не записано жодного сказаного Йосифом слова впродовж цього шляху. Але мовчання Йосифа має свою специфічну красномовність, бо завдяки цьому мовчанню ми можемо зрозуміти правду Євангелія, що він був мужем “праведним” (Мт 1, 19).

Необхідно дійти до розуміння цієї правди, бо вона містить одне із найважливіших свідчень щодо мужчини і його покликання. Протягом багатьох поколінь Церква відчитувала це свідчення з іще більшою увагою та з глибшим розумінням, наче витягаючи “нове і старе” (Мт 13, 52) зі скарбу видатної постаті Йосифа.

18. Понад усе “праведний” муж із Назарету має чіткі характеристики чоловіка. Лука говорить про Марію як про діву, “заручену чоловікові, на ім’я Йосиф” (Лк 1, 27). Іще до того, як тайна, захована перед віками (Еф 3, 9), почала здійснюватися, Євангеліє ставить перед нами образ чоловіка і дружини. За єврейським звичаєм подружжя укладалось у два етапи: спочатку святкували правове укладення подружжя і лише згодом, після певного періоду, чоловік приводив дружину до свого дому. Таким чином, до того, як Йосиф почав жити з Марією, він уже був її “чоловіком”. Однак Марія зберігала глибоке прагнення віддати себе виключно Богові. Можна поставити запитання про те, яким чином це прагнення Марії можна примирити з “весіллям”. Відповідь може прийти лише через спасенні події, які відбувалися потім – через спеціальну дію самого Бога. Від моменту Благовіщення Марія знала, що вона має конкретно здійснити своє прагнення дівицтва, віддаючи себе виключно і повністю Богові, ставши Матір’ю Божого Сина. Стати Матір’ю силою Святого Духа було формою дару із самої себе: формою, якої сам Бог очікував від Діви Марії, “зарученої” з Йосифом. Марія промовила своє fiat. Факт, що Марія була заручена з Йосифом, був частиною плану Бога. На це вказує Лука і, особливо, Матей. Сказані до Йосифа слова дуже значущі: “Не бійсь узяти Марію, твою жінку, бо те, що в ній зачалося, походить від Святого Духа” (Мт 1, 20). Ці слова пояснюють тайну дружини Йосифа: у своєму материнстві вона діва. У ній “Син Всевишнього” прийняв людське тіло і став “Сином Чоловічим”.

Звертаючись до Йосифа словами ангела, Бог говорить до нього, як до чоловіка Діви з Назарету. Те, що сталось у ній силою Святого Духа, також особливим чином підтвердило подружній зв’язок, який вже існував між Йосифом і Марією. Божий посланець чітко сказав до Йосифа: “Не бійся взяти Марію свою дружину до свого дому”. Отже те, що відбулося раніше, зокрема Йосифове одруження з Марією, відбулося згідно з Божою волею і повинно було тривати. У своєму божественному материнстві Марія мала продовжувати жити як “діва, дружина свого чоловіка” (пор. Лк 1, 27).

19. У словах “благовіщення” вночі Йосиф не лише почув божественну правду щодо невимовного покликання своєї дружини, він також іще раз почув правду про своє покликання. Цей “праведний” муж, який у дусі шляхетних традицій вибраного народу любив діву з Назарету і був прив’язаний до неї любов’ю чоловіка, був ще раз покликаний Богом до цієї любові.

“Йосиф зробив, як звелів йому ангел Господній: прийняв свою жінку” до свого дому (Мт 1, 24), те, що було зачате в ній, було “від Святого Духа”. Чи не слід нам із таких висловлювань припустити, що його любов, як людини, отримала нове народження через Святого Духа? Чи не повинні ми думати, що Божа любов, вилита у людське серце Святим Духом (пор. Рим 5, 5), формує кожну людську любов до досконалості? Ця Божа любов також формує цілком унікальним чином любов чоловіка і дружини, поглиблюючи у ній все по-людськи гідне і красиве, все що висловлюється як ексклюзивний дар себе, союз між особами, автентичну спільність відповідно до моделі Пресвятої Трійці.

“Йосиф…прийняв свою жінку, та не спізнав її, аж поки породила сина” (Мт 1, 24). Ці слова показують інший вид близькості у подружжі. Глибока духовна близькість, яка виникає із подружнього союзу, та міжособовий контакт між чоловіком і жінкою остаточно мають походження у Дусі, життя Подателеві (пор. Йо 6, 63). Йосиф, у послусі Духові, знайшов у Ньому джерело любові, єднальної любові, яку він досвідчував як мужчина. І ця любов виявилася більшою, ніж цей “праведний муж” міг очікувати у межах людського серця.

20. Літургія прославляє Марію як “поєднану з Йосифом, мужем праведним, зв’язком подружньої і дівичої любові» (31). Тут вказано два види любові  й обидва вони представляють таїнство Церкви – діви і нареченої – як символізує подружжя Марії та Йосифа. “Незайманість і целібат заради Божого Царства не тільки не суперечать гідності подружжя, а й передбачають та підтверджують її. Подружжя і незайманість – це два способи вираження і пережиття єдиної Тайни Завіту Бога зі своїм народом.” (32), завіту який є спільнотою любові між Богом і людьми.

Через повну самопожертву Йосиф виразив свою щиру любов до Матері Бога і дав їй у дар себе як чоловіка. Незважаючи на те, що Йосиф уже вирішив відступити, аби не втручатися у Божий план, який мав здійснитися у Марії, він виконав чіткий наказ ангела і взяв Марію до свого дому, поважаючи той факт, що вона належить виключно Богу.

З іншого боку, саме завдяки подружжю з Марією Йосиф отримав свою особливу гідність та свої права щодо Ісуса. “Певним є те, що гідність Матері Божої є настільки піднесеною, що ніщо не може бути більш піднесеним; а оскільки Марія була з’єднана з Йосифом шлюбним зв’язком, то без сумніву Йосиф як ніхто з людей наблизився до того достоїнства, яким Богородиця перевершує усі створіння. Оскільки шлюб є найвищим ступенем спілкування та дружби, що за своєю природою включає спільність благ, виходить, що Бог, давши Йосифа Діві, не дав його Їй лише в якості супутника життя, свідка Її дівицтва та захисника Її честі: він також дав Йосифа Марії, щоб він через пакт про подружнє життя міг стати учасником Її піднесеної величі” (33).

21. Цей зв’язок любові був осердям життя Святої Родини спочатку у бідності у Вифлеємі, потім у їх втечі до Єгипту, а пізніше в домі у Назареті. Церква глибоко вшановує цю Родина і пропонує її як зразок для усіх сімей. Введена безпосередньо в таємницю Втілення, Родина з Назарету має свою особливу тайну. І в цій тайні, як і у Втіленні, ми знаходимо справжнє батьківство: людську форму сім’ї Божого Сина, справжню людську сім’ю, сформовану божественною тайною. У цій сім’ї Йосиф є батьком: його батьківство не походить від породження нащадка, але це також не “очевидне” чи просто “замінне” батьківство. Це радше той, хто повністю бере участь у автентичному людському батьківстві та місії батька в сім’ї. Це наслідок іпостатичної єдності: людина “прийнята” до єдності з Божественною Особою Слова – Сина, тобто Ісус Христос. Разом із людською природою все те, що є людським, і особливо сім’я – як перший вимір існування людини у світі – також “приймається” у Христі. У цьому контексті людське батьківство Йосифа також було “прийняте” тайною Втілення Христа.
На основі цього принципу слова, які Марія промовила до дванадцятирічного Ісуса в Храмі, набувають свого повного значення: “Ми з Твоїм батьком … шукали Тебе”. Це не звичайна фраза: слова Марії до Ісуса показують повну реальність Втілення, присутню в тайні Родини з Назарету. Від самого початку Йосиф із “послухом віри” прийняв своє людське батьківство щодо Ісуса. І таким чином, йдучи за світлом Святого Духа, який дає Себе людям через віру, він, безперечно, прийшов до відкриття невимовного дару, яким було його людське батьківство.

IV
ПРАЦЯ ЯК ВИРАЗ ЛЮБОВІ

22. Праця була щоденним виразом любові у житті Родини з Назарету. Євангеліє вказує на вид ремесла, яким займався Йосиф для утримання Родини: він був теслею. Це просте слово окреслює все життя Йосифа. Для Ісуса це був період прихованого життя, роки, які описує євангелист Лука, згадуючи про подію в єрусалимському Храмі: “І він пішов з ними й повернувсь у Назарет і був їм слухняний” (Лк 2,51). Ця “слухняність” чи послух Ісуса в домі у Назареті слід розуміти як участь у праці Йосифа. Того, хто вчився ремесла у свого опікуна-батька, називали “сином теслі”.

Як Родина з Назарету є прикладом і взірцем для людських сімей у ділі спасіння і святості, так і праця Ісуса поруч із Йосифом – теслею. Нині Церква особливо це наголосила літургійним спомином Св. Йосифа – Робітника 1 травня.

Людська праця (особливо фізична праця) набуває особливого значення в Євангелії. Праця була задіяна у таємниці Втілення поряд із людськістю Божого Сина. Вона також була відкуплена особливим чином. У своїй майстерні, де він працював разом з Ісусом, Йосиф із Назарету наблизив людську працю до таємниці Відкуплення.

23. Важливу роль у людському зростанні Ісуса “мудрістю, літами й ласкою” зіграла чеснота працьовитості, оскільки “праця є добром людини”, яке “перетворює природу” і робить людину деколи “ще більше людиною” (34).

Важливість праці у людському житті вимагає знання та засвоєння її значення, щоб “допомогти усім людям наблизитися до Бога – Творця і Відкупителя, брати участь у Його плані спасіння щодо людини і світу та поглибити у своєму житті дружбу з Христом, беручи через віру живу участь у Його потрійній місії Священника, Пророка і Царя” (35).

24. Насправді тут ідеться про освячення щоденного життя, котре має осягнути кожна людина відповідно до її стану і шлях до якого вказує доступний усім приклад: “Св. Йосиф є зразком для смиренних, яких християнство підносить до великих доль; … він доводить, що для того, щоб бути добрим і справжнім послідовником Христа, не потрібно робити “великих справ”, а достатньо мати звичайні, прості людські чесноти – лишень правдиві й автентичні” (36).

V
ПЕРШІСТЬ ВНУТРІШНЬОГО ЖИТТЯ

25. Працю теслі в домі у Назареті огортає та ж атмосфера мовчання, що й усе, що стосується Йосифа. Проте це мовчання особливим чином розкриває внутрішній стан людини. Євангелія розповідають лише про те, що “робив” Йосиф. Тим не менше, це дозволяє нам побачити у його “діях”, оповитих мовчанням, стан глибокої контемпляції. Йосиф щодня контактував із таємницею, “одвіку прихованою в Бозі”, що “оселилася” під його дахом. Цим пояснюється, наприклад, чому Св. Тереза від Ісуса, видатна реформаторка Кармелітів, сприяла відновленню почитання Св. Йосифа у західному християнстві.

26. Повну жертву, якою Йосиф приніс усе своє існування, щоб гідно прийняти Месію у своєму домі, можна зрозуміти лише у світлі його глибокого внутрішнього життя. Саме з цього “незбагненного внутрішнього життя, яке керувало його поведінкою і було для нього джерелом особливої втіхи, Йосиф черпав розсудливість і силу – притаманну простим і чистим душам – для прийняття своїх великих рішень, наприклад, коли він без вагань підкоряв Божим планам свою свободу, своє право на людське покликання, своє подружнє щастя, погоджуючись прийняти у своїй родині відведене йому місце і тягар відповідальності, але відмовився, силою незрівнянної непорочної любові, від природної подружньої любові, що творить та живить сім’ю”. (37)

Це підпорядкування Богові, ця готовність волі присвятити себе всьому, що Йому служить, насправді є не що інше, як практика побожності, що є одним із виразів чесноти релігійності (38) (АКВ)

27. Спільнота життя Йосифа та Ісуса спонукає нас іще раз розглянути таємницю Втілення саме в аспекті людськості Ісуса як ефективного божественного інструменту для освячення людини: “Силою божественності Христа Його людські дії були для нас спасительними, викликаючи в нас благодать як заслугами, так і безперечною ефективністю” (39). (АКВ)

Серед цих дій автори Євангелій виділяють ті, що пов’язані з Пасхальною таємницею, але вони також наголошують важливість фізичного контакту з Ісусом для зцілення (пор., напр., Мк 1, 41), а також вплив, який Ісус мав на Івана Хрестителя, коли вони обоє перебували у лонах їхніх матерів (пор. Лк 1, 41-44).

Як ми бачили, апостольські свідчення не опускали розповідей про народження Ісуса, обрізання, жертвоприношення в Храмі, втечу до Єгипту та приховане життя в Назареті через “таємницю” благодаті, яка міститься у всіх цих подіях, що мають спасительну силу, оскільки вони випливають із самого джерела любові: божества Христа. Якщо ця любов через його людськість випромінювалася на всіх людей, то її благодатей, безперечно, насамперед досвідчили ті, хто, за Божою волею, перебували у найбільшій близькості з ним: Марія, Його Матір, та Йосиф, його опікун-батько (40).

“Батьківська” любов Йосифа, безумовно, вплинула на “синівську” любов Ісуса, і навпаки – “синівська” любов Ісуса, безумовно, вплинула на “батьківську” любов Йосифа. Тож як виміряти глибину цих унікальних взаємин? Душі, особливо чутливі до дії божественної любові, справедливо сприймають Йосифа як яскравий приклад внутрішнього життя.

Крім того, у Йосифа видима напруженість між активним та контемплятивним життям знаходить ідеальну гармонію, можливу лише для тих, хто осягнув досконале милосердя. Слідом за відомим розрізненням св. Августина між любов’ю до правди (caritas veritatis) та практичними вимогами любові (needitas caritatis) (41), ми можемо сказати, що Йосиф переживав і любов до істини – ту чисту контемплятивну любов до божественної Істини, що випромінювалась із людської Христа, – і вимоги любові, – водночас чисту і безкорисливу любов, необхідну для його покликання захищати і розвивати людськість Ісуса, нерозривно пов’язану з Його божественністю.

VI
ПОКРОВИТЕЛЬ ЦЕРКВИ НАШОГО ЧАСУ

28. Коли для Церкви настали важкі часи, Папа Пій IX, “бажаючи доручити її особливому захисту Святого Патріарха”, проголосив Йосифа “Покровителем Католицької Церкви” (42). Він знав, що цей акт – не щось тимчасове, бо завдяки винятковій гідності, “яку Бог дарував своєму найвірнішому слузі, Свята Церква завжди поклонялася і прославляла, після Пресвятої Богородиці, Св. Йосифа, взивала до нього у найбільших потребах і небезпеках ”(43).

У чому причини такої впевненості? Лев XIII пояснює це так: “Особлива причина, чому Св. Йосиф є захисником Церкви, і що Церква так багато очікує від його захисту та опіки, полягає в тому, що він був чоловіком Марії та опікуном-батьком Ісуса Христа … Йосиф був законним і природним опікуном, захисником і оборонцем Святої Родини … Тому слушним є те, щоб саме тепер своєю небесною силою він охороняв і захищав Церкву Христову, як колись охороняв Назаретську сім’ю, коли це було потрібно” (44).

29. Слід молитися про це заступництво; цього постійно потребує Церква не лише для захисту від нових загроз, але і насамперед для зміцнення її у виконанні завдання євангелізації світу та нової євангелізації із залученням “країн і народів, у яких, як я писав у Апостольському повчанні “Christi fideles Laici”, “Християнське життя розквітло, … сьогодні воно підлягає суворому випробуванню” (45). Аби вперше нести правду про Христа чи проголошувати її знову там, де нею знехтували чи забули, Церкві потрібна особлива “сила з висоти” (пор. Лк 24, 49; Діян 1, 8), що, безумовно, є даром Господнього Духа, а також плід заступництва та приклад Його святих.

30. Довіряючись надійному заступництву Св. Йосифа, Церква бачить у ньому чудовий зразок не лише для окремих станів життя, але і для всієї християнської спільноти, незалежно від умов життя та завдань, які кожен із вірних у ній виконує.

Як зазначено у Конституції Другого Ватиканського Собору про Боже Об’явлення, основоположною позицією всієї Церкви має бути “побожне слухання Слова Божого” (46), тобто повна готовність вірно служити спасительній волі Божій, виявленій в Ісусі. І тут, на самому початку історії відкуплення, ми знаходимо втілену модель послуху – після Марії – саме в Йосифа, який відзначився вірним виконанням Божих заповідей.

Павло VI заохочував взивати про його захист, “так само, як Церква останнім часом закликала його до себе, перш за все у контексті спонтанного богословського роздуму про зв’язок між дією Бога і діянням людини у великій ікономії відкуплення, в якій перша дія – Божа – цілком самодостатня, остання – людська, наша – хоча і не здатна ні до чого сама (пор. Йо 15, 5), ніколи не звільняється від зобов’язання покірного, але необхідного та облагороджуючого співробітництва. Церква також визнає Св. Йосифа  своїм захисником, керуючись глибоким і дуже своєчасним бажанням збагатити своє багатовікове існування справжніми євангельськими чеснотами, якими світиться Св. Йосиф” (47).

31. Церква перетворює ці потреби на молитву. Нагадуючи, що Бог “довірив початки тайни людського спасіння вірній опіці святого Йосифа, вона просить Його дозволити Церкві вірно співпрацювати у справі спасіння, наділити її такою ж вірністю і чистотою серця, якими Йосиф служив Його Єдинородному Синові, народженому від Діви Марії, щоб вона могла, наслідуючи приклад Святого і за його заступництвом іти шляхом святості та справедливості перед Богом” (48).

Сто років тому Папа Лев XIII закликав католицький світ молитися про захист Св. Йосифа, покровителя усієї Церкви. В енцикліці Quamquampluries згадувалося те “батьківське занепокоєння”, яким Св. Йосиф “оточив Дитину Ісуса” і, будучи “Провідником і Опікуном Божої Родини”, вона довірила йому увесь цей “спадок, який Ісус Христос придбав Своєю кров’ю”. Відтоді Церква – як я вже згадував на початку – просила про захист Св. Йосифа “через цю любов, яка поєднала його з Пречистою Дівою Богородицею” і поручає йому всі турботи та загрози великої людської родини.

Сьогодні у нас також є багато причин молитися так само: “Забери від нас, улюблений Отче, всяку заразу помилок і зіпсуття, … милостиво прибудь до насіз небесною допомогою в боротьбі проти сил темряви … і як колись ти врятував Дитя Ісуса від небезпеки, що загрожувалаЙого життю, так тепер захищай Церкву Божу від ворожих пасток та всіх негараздів” (49). Сьогодні ми також маємо постійні причини поручати Св.Йосифу кожну людину.

32. Я від усього серця бажаю, щоб це нагадування про постать Св. Йосифа також поновило в нас пам’ять про ту молитву, про яку його просив його попередник сто років тому. Звичайно, ця молитва, і насамперед постать самого Йосифа з Назарету, набуває особливого значення для Церкви нашого часу у зв’язку з новим тисячоліттям християнства.

Другий Ватиканський Собор ще раз зробив усіх нас чутливими до “великих справ Божих”, до цієї “ікономії спасительної таємниці”, в якій Йосиф брав особливу участь. Віддаючи себе на захист того, кому сам Бог довірив охорону його найцінніших скарбів, (50) вчімося від нього “ікономії спасіння”. Нехай Св. Йосиф стане для всіх особливим учителем участі в месіанській місії Христа, яку в Церкві поділяють усі: подружжя та батьки; люди, що живуть із праці своїх рук або з будь-якої іншої праці; люди, покликані до контемплятивного життя та до апостольства.

Цей праведний муж, який ніс у собі всю спадщину Старого Завіту, водночас був уведений Богом у початок Нового та Вічного Завіту в Ісусі Христі. Нехай він покаже нам шляхи цього спасительного Завіту на порозі Тисячоліття, в якому “повнота часу”, пов’язана з невимовною таємницею Втілення Слова, полягає в тому, щоб витримати і розвиватися далі.

Нехай Св. Йосиф випросить для Церкви і світу, для кожного з нас благословення Отця, Сина і Святого Духа.

ПРИМІТКИ

1. Пор. СВ. ІРИНЕЙ, Adversus haereses, IV 23, 1: S. Ch. 100/2, 692-694.
2. ЛЕВ XIII, Енц. Quamquam pluries, (15 серпня 1889): Leonis XIII P.M. Acta, IX (1890), 175-182.
3. СВ. КОНГРЕГ. ОБРЯДІВ, Декр. Quemad modum Deus (8 грудня 1870): Pii IX P.M. Acta, част. I, том V 282; PIUS IX, Апостольський лист Inclytum Patriarcham (7 lipca 1871), l.c., 331-335.
4. Пор. СВ. ІВАН ЗОЛОТОУСТИЙ, InMatth. Hom., V 3: PG 57, 57 n.; Учителі Церкви і Папи, керуючись, зокрема, ідентичністю імені, вбачали прообраз Йосифа з Назарету в Йосифі Єгипетському, оскільки у певному сенсі він провіщав служіння і велич цього хранителя найсвятіших скарбів Бога Отця: Втіленого Слова і Його Найсвятішої Матері: див. напр: СВ. БЕРНАРД, Super „Missus est”, Промова. II, 16: S. Bernardi Opera, Ed. Cist, IV 33 п.; ЛЕВ XIII, Енц. Quamquam pluries (15 серпня 1889): l.c., 179.
5. Догм. конст. про Церкву le Lumen Gentium, 58.
6. Пор. Там же, 63.
7. Догм. конст. про Боже Об’явлення Deiverbum, 5.
8. Там же, 2.
9. Пор. СОБОР ВАТ. II, Догм. конст. про Церкву Lumen Gentium, 63.
10. СОБОР ВАТ. II, Догм. конст. про Боже Об’явлення Dei verbum, 2.
11. СВ. КОНГРЕГ. ОБРЯДІВ, Декр. Novishisce temporibus (13 листопада 1962): AAS 54 (1962), 873.
12. СВ. АВГУСТИН, Sermo 51, 10, 16: PL 38, 342.
13. СВ. АВГУСТИН, De Nuptiis et Concupiscentia, I, 11, 12: PL 44, 421; por. De Consensu Evangelistarum, II, 1, 2: PL 34, 1071; Contra Faustum, III, 2: PL 42, 214.
14. СВ. АВГУСТИН, De Nuptiis et Concupiscentia, I, 11, 13: PL 44, 421; пор. Contra Iulianum, V 12, 46: PL 44, 810.
15. Пор. СВ. АВГУСТИН, Contra Faustum XXIII 8: PL 42 470 n. De Consensu Evangelistarum, II, i, 3: PL 34, 1072; Sermo 51, 13, 21: PL 38, 344 n.; СВ. ТОМА, Summa Theol., III, q. 29, a. 2 зак.
16. Пор. Промови від 9 i 16 січня, 20 лютого 1980: Insegnamenti, III/I (1980), 88-92; 148-152; 428-431.
17. ПАВЛО VI Промова до Руху „Equipes Notre-Dame” (4 травня 1970), n. 7: AAS 62 (1970), 431. Подібну похвалу назаретської Сім’ї як найдосконалішого зразка сімейної спільноти можна знайти напр. у: ЛЕВ XIII Апост. Лист Neminemfugit (14 червня 1892): 920 s XIII P.M. Acta, XII (1892), 149 n.; БЕНЕДИК XV Motu proprio Bonumsane (25 липня 1920): AAS 12 (1920), 313-317.
18. Апост. повч. Familiaris consortio (22 листопада 1981), 17: AAS 74 (1982), 100.
19. Там же, 49, l.c. 140; пор. СОБОР ВАТ. II, Догм. конст. про Церкву  Lumen Gentium, 11; Декр. про апостольство мирян  Apostolicam actuositatem, 11.
20. Апост. повч. Familiaris consortio (22 листопада 1981), 85, l.c., 189 n.
21. Пор. СВ. ІВАН ЗОЛОТОУСТИЙ, In Math. Hom., V 3: PG 57, 57 n.
22. ПАВЛО VI, Промова (19 березня 1966): Insegnamenti, IV (1966), 110.
23. Пор. Римський Месал Missale Romanum, Collecta in „Sollemnitate S. Joseph Sponsi B.M.V”.
24. Пор. Там же, Prefatio in „Sollemnitate S. Joseph Sponsi B.M.V.”.
25. ЛЕВ XIII, Енц. Quamquampluries, (15 серпня 1889): l.c., 178.
26. ПІЙ XII, Радіо-звернення до учасників католицьких шкіл Сполучених Штатів (19 лютого 1958): AAS 50 (1958), 174.
27. ОРИГЕН, Hom. XIII in Lucam, 7: S. Ch. 87, 214 n.
28. ОРИГЕН, Hom. XI in Lucam, 6: S. Ch. 87, 196 n.
29. Пор. Римський Месал Misale Romanum, Prex Eucharistica I.
30. СВ. КОНГРЕГ. ОБРЯДІВ, Декр. Quemadmodum Deus (8 грудня 1870): l.c., 282.
31. Collectio Missarum de Beata Maria Virgine, I, „Sancta Maria de Nazareth”, Prefatio.
32. Апост. повч. Familiaris consortio (22 листопада 1981), 16: l.c., 98.
33. ЛЕВ XIII, Enc. Quamquampluries, (15 серпня 1889): l.c., 177 n.
34. Пор. Енц. “З праці своєї” Laborem exercens (19 вересня 1981), 9: AAS 73 (1981), 599 n.
35. Там же 24: l.c., 638. Папи останнього періоду багато разів зображали св. Йосифа „взірцем” для робітників і людей праці; пор. напр. ЛЕВ XIII, Енц. Quamguampluries (15 серпня 1889): l.c., 180; БЕНЕДИКТ XV Motuproprio Bonum sane (25 липня 1920): l.c., 314-316; ПІЙ XII Промова (11 березня 1945), 4: AAS 37 (1945), 72: Промова (1 травня 1955): AAS 47 (1955), 406; ІВАН XXIII, Радіо-звернення (1 травня 1960): AAS 52 (1960), 398.
36. ПАВЛО VI, Промова (19 березня 1969): Insegnamenti, VII (1969), 1268.
37. Там же: l.c., 1267.
38. Пор. СВ. ТОМА АКВІНСЬКИЙ, Summa Theologiae, II-II, q. 82, a. 3, ad 2.
39. Там же, III, q. 8, a. I, ad 1.
40. ПІЙ XII, Енц. Haurietisaquas (15 травня 1956), III: AAS 48 (1956), 329 n.
41. Пор. СВ. ТОМА АКВІНСЬКИЙ, Summa Theologiae, II-II, q. 182, a. 1, ad 3.
42. Пор. СВ. КОНГРЕГ. ОБРЯДІВ, Декр. Quemad modum Deus (8 грудня 1870): l.c., 283.
43. Там же, l.c., 282 n.
44. ЛЕВ XIII, Енц. Quamquam pluries, (15 серпня 1889): l.c., 177-179.
45. Післясинодальне Апост. повч. Christi fideles laici (30 грудня 1988), 34: AAS 81 (1989), 456.
46. Догм. конст. про Боже Об’явлення Dei Verbum, 1.
47. ПАВЛО VI, Промова (19 березня 1969): Insegnamenti, VII (1969), 1269.
48. Пор. Римський Месал Missale Romanum, Collecta; Superoblata in „Sollemnitate S. Joseph Sponsi B.M.V.”; Postcommun. in „Missavotiva S. Joseph”.
49. Пор. ЛЕВ XIII, „Oratio ad Sanctum Josephum”, долуч. до Енц. Quamquampluries (15 серпня 1889): Leonis XIII P.M. Acta, IX (1890), 183.
50. СВ. КОНГРЕГ. ОБРЯДІВ, Декр. Quemadmodum Deus (8 грудня 1870): l.c., 282.

Джерело – kmc.media