На жаль я не можу розповісти тільки одну історію, бо, слава Богу, у мене було дуже багато гарних різдвяних спогадів.

Різдвяні спогади мого дитинства були мабуть найгарнішими. Вже на початку періоду адвенту я писав лист маленькому Ісусу про те, що хотів би отримати на Різдво. Ми (у єпископа Антала є рідний брат, тому вживається «ми» – прим. ред.) ставили лист між двома вікнами, щоб потім звідти ангели взяли його до неба. Очікування теж було сповнене великим, радісним хвилюванням, і, як наближалося Різдво, я завжди запитував батьків скільки ще ночей потрібно спати до того дня. Я багато разів привожу до прикладу це дитяче очікування: наскільки ми повинні радіти обіцянкам Ісуса, Його небесним дарам, яких ми ще не бачимо, так як дитина вміє радіти вже у надії, в очікуванні. Адже справжня, дитяча віра означає реальність ще не побачених речей.

Після нічної Меси ми йшли додому; тоді вже, нарешті, нам дозволяли зайти у кімнату, і під ялинкою ми знаходили довгоочікуваний подарунок. Слава Богу та моїм батькам моє бажання було виконано – моє адвентне очікування, спочатку на святій Месі, а потім вдома, у родині. Мабуть ці різдвяні вечері були найсвятковішими, найрадіснішими для нас, дітей, протягом цілого року.

Мій другий спогад пов’язаний з тим періодом мого життя, коли я вступив у францисканський орден. Перше Різдво в ордені я святкував у 1977-му році в Естергомі. На святковій вечері були присутні всі монахи, а після вечері ми ще довго співали разом колядки як хор кількома голосами, навіть на латині… Мене дуже вразило те, що так багато монахів, молодих та старших людей були єдині в радості.

Мій третій великий спогад пов’язаний з тим, коли 29 років тому назад я прибув у місію у Радянський Союз. На Різдво всі п’ять моїх церков були наповнені вірниками, ми ледве вміщались. Вертеп дітей після святкової Служби, голосний, радісний спів людей на святій Месі… Після кількох десятиліть це було їхнє перше вільне Різдво. Люди похилого віку і батьки зі сльозами на очах раділи, що вже не потрібно було боятись нагляду, контролю, покарання, звільнення з роботи… Дітям теж дозволяли відвідувати церкву, за ними не слідкували вчителі. Я відчував, що радість визволення прозвучала у прославленні Бога і з народженням маленького Ісуса ніби відродились парафії. Це Різдво було сповнене великою, невимовною радістю.

Після єпископських свячень я прибув з Виноградова до Мукачева. Тоді було дуже багато катехуменів на парафії та в школі, багатьох з них і я вчив. З молоддю ми відвідували лежачих хворих та стареньких людей в їхніх домах та колядували їм. Старі люди, і молоді також, ще довго після того згадували, яким це було для них величезним щастям.

Одного року на Різдво ми відвідали сирітський будинок розумово неповноцінних дітей у Вільшанах. Ми ледве змогли втримати сльози, коли побачили у яких жахливих умовах живуть ті діти. Під час нашого співу ми з бачили, як вони повільно розковувались і починали разом з нами радіти. Ми неодноразово повертались до них, приносячи їм допомогу та приводячи волонтерів з Угорщини, Чехії та Франції, і з того часу цей будинок став установою європейського рівня.

Ми знаємо, що Великдень є найбільшим святом, але завдячуючи смерті та воскресінню Ісуса Христа, ми з великою радістю можемо святкувати і Його народження, адже Він досконало показав любов Бога Отця від ясел до Голготи. Ми, хто вірить, що Христос і сьогодні народжується, славимо Його за це.

єпископ Антал Майнек