«Паліативна опіка – це одна з привілейованих та безкорисливих форм християнської милосердної любові на кінцевій стадії життя і, в жодному разі, її не можна плутати з евтаназією», – цими словами архиєпископ Вінченцо Палія, Президент Папської Академії «За життя», представив міжнародний Конгрес, організований цією Папською Академією, що проходить від 28 лютого до 1 березня 2018 р. у Римі в Папському Патристичному Інституті «Augustinianum». Цей науковий захід, в якому беруть участь 400 спеціалістів із 38 країн світу, є інтегральною частиною проекту Папської Академії у поширені культури уважності до хворої людини на останній стадії її життя, адже ніхто не повинен помирати у самотності.

Учасників міжнародного наукового Конгресу від імені Папа Франциска привітав кардинал П’єтро Паролін, Державний Секретар Святого Престолу, розпочинаючи лист такими словами: «Ваша Екселенціє, від імені Святішого Отця та від мене особисто, скеровую сердечне привітання Вам, організаторам та учасникам Конгресу з Паліативної опіки. Мова йде про аргументи, які стосуються останніх моментів нашого земного життя і які ставлять людину перед межею, яка здається нездоланною для свободи, викликаючи іноді бунт та тривогу. Саме тому, у сьогоднішньому суспільстві, у різний спосіб, шукається способів, щоб уникнути її та усунути, занедбуючи слухання натхненої вказівки Псалма: “Навчи ж нас дні наші рахувати, щоб ми дійшли до розуму доброго” (Пс. 90, 12)».

В листі зазначається, що таким чином, ми позбавляємо себе багатства, яке приховується в скінченності, та від можливості розвивати більш розсудливий спосіб життя як на особистому, так і на соціальному рівні. Натомість, паліативна опіка не підтримує цю відмову від мудрості закінченості, і в цьому полягає ще одна причина важливості цих тем. Фактично, вони виявляють найглибше покликання медицини, що полягає, насамперед, у «піклуванні», завданням якого є завжди лікувати, навіть якщо одужання не завжди є можливим.

Очевидно, медицина базується на невпинному стремлінні набувати нові знання та подолувати дедалі більшу кількість захворювань. Проте, паліативна опіка, в рамках медичної практики, вказує на те, що межа людського життя вимагає не лише бути подоланою та віддаленою, але також визнаною та прийнятою. А це означає не відмовлятися від хворих людей, а, навпаки, бути близькими до них і супроводжувати їх у складному випробуванні, яке вони проходять наприкінці свого життя.

Коли вже всі ресурси для оздоровлення людини вичерпано, тоді залишається той найважливіший аспект людських стосунків, тобто «бути»: бути присутніми, будучи близькими, бути привітними. Це, у свою чергу, вимагає розділити з людиною, яка наближається до завершення свого життя, її безсилля. Така близькість допомагає по-іншому подивитися на межу земного життя, бачачи у ній не місце відмежування та самотності, але нагоду до зустрічі та єдності. Смерть тоді не виглядає як кінець, об який життя розбивається та занепадає, але як сповнення життя, яке людина отримала у дар та розділила у любові з іншими.

Логіка паліативної опіки вимагає площини «взаємної залежності з любові», яка, в особливий спосіб, проявляється під час хвороби чи терпіння, зокрема, наприкінці життя, однак, проходить через усі людські взаємини, а навіть більше, – зумовлює їх головну характеристику. «Не майте жодних боргів ні у кого, крім боргу взаємної любові, бо той, хто любить другого, виконав закон» (Рм. 13, 8).

Здається доцільним, щоб побудувати міст між опікою, яку ми отримали від початку нашого життя і що дозволило йому розвинутися, та опікою, яку ми повинні відповідально надавати іншим, охоплюючи усе людство. Таким чином може запалитися іскра, яка об’єднає «досвід життєвого взаємоподілу сповненого любов’ю» із прощанням з земною мандрівкою.

Цей цінний зв’язок стоїть на захисті людської і богословської гідності, яка продовжує жити, навіть із втратою здоров’я, соціальної ролі і контролю над власним тілом. Таким чином, паліативна опіка показує свою цінність не тільки для медичної практики, але для всього людського співжиття.

Далі у листі наголошується, що програмою двохденного Конгресу було передбачено розгляд багатьох важливих тем, пов’язаних із науковими та організаційними аспектами паліативної опіки, із духовним та молитовним супроводом хворих, та окремо підкреслено важливу та унікальну роль родини у цьому процесі. Під час останньої фази земного життя зв’язки родини, з усіма її обмеженнями та можливими поділами, завжди є фундаментальним елементом.

Дуже актуальним аргументом для паліативної опіки сьогодні є «терапія болю». Ще Папа Пій ХІІ, розрізняючи це від евтаназії, виразно дозволив на вживання знеболюючих препаратів для зменшення сильного болю, з яким нічого не можна вдіяти, навіть якщо вживання цих препаратів зближає і так очевидну смерть (див. Acta Apostolicae Sedis XLIX [1957],129-147). Сьогодні, після багаторічних досліджень, скорочення життя вже не є більше побічним ефектом, однак, залишаються незмінним запитання щодо нових препаратів, які впливають на стан свідомості людини. Етичний критерій не змінюється, але використання цих препаратів завжди вимагає ретельного вивчення та обережності.

«Складність та делікатність тем, що стосуються паліативної опіки, вимагають продовження роздумів та розповсюдження практики цієї опіки, задля полегшення доступу до неї: це завдання, в якому віруючі можуть знайти однодумців на цьому шляху у багатьох людях доброї волі», – зазначається у листі, вказуючи на важливість участі у Конгресі представників різних релігій та різних культур.

Джерело – uk.radiovaticana.va