Моя екскурсія з Богом

Я люблю екскурсії. Тож після оголошення про організацію поїздки до Риму на щорічну молитовну зустріч молоді Тезе, сумнівів не виникало: “Їду обов’язково!”.
І ось уже галаслива юрба по обіді 26 грудня розсідається в автобусі. На зупинці стоять ті, хто прийшов проводжати, лунають останні напутні слова і ми вирушаємо у дорогу.
До кордону встигаємо помолитися “Отче наш…” та “Радуйся, Маріє…” про щасливу подорож і в такий спосіб доручаємо Богу нашу долю мандрівника.

Мої відкриття
З молитвою час у дорозі минає швидше і легше. Увечері нас уже зустрічав Будапешт: урочистий, святковий, величний. Здається, у цій поїздці мій словниковий запас поповниться епітетами найвищого ступеня порівняння.
Венеція
Уранці 27 грудня, ми дісталися до Венеції. На нас повіяло морем і загадками в образі масок, які не залишають байдужими жодного туриста. Будинки, чиї двері відчиняються у воду, теж незвичні для мого ока. Канали і мости через них ведуть до площі Сан Марко. Стоячи перед величним собором, мимоволі усвідомлюю себе піщинкою і розумію, що лише з благословення Божого людина змогла створити таку красу.   
                          
 Рим
На ранок 28 грудня ми дісталися до Риму. 45 тисяч молодих людей з’їхались до Вічного Міста,щоб засвідчити своє “Паломництво довіри”. Наша спільна молитва у соборі св. Павла за мурами стала підтвердженням того, що християнство є кому підтримувати і розвивати.      
29 грудня – незабутній день. Разом зі Cвятішим Отцем Папою Бенедиктом XVI ми в базиліці св. Петра молилися за мир. Саме в такі моменти виникає впевненість, що миру прагне більшість людей.
 
30 грудня. Ми вже краще орієнтуємося на місцевості, вивчили кілька слів італійською і наше вухо чітко вловлює назви потрібних зупинок метро.
31 грудня.  У Римі панує передноворічний настрій. Кожна площа радує прикрашеною ялинкою, але найбільше нас дивують розлогі пальми, мандаринові дерева, усіяні плодами та яскраві квіти, що цвітуть посеред зими.
1 січня. З жалем починаю усвідомлювати, що наближається час повернення додому, тому прагну побачити Рим хоча б з висоти собору св.. Петра. Сказати: “У мене перехопило дух” – не сказати нічого. Це просто треба пережити і побачити!
2 січня. День урочистих прощань, щирих обіймів і подяк. Ми беремо курс на Україну.
3 січня. Відень. Чомусь  він мені нагадує Ужгород. Може я вже заскучила за домом? А може це лише підтвердження того, що колись Закарпаття належало Австро-Угорській імперії? Ще одна спільна молитва у каплиці францисканського монастиря і ми повертаємось додому.
4 січня. Ранок: білий, засніжений, щасливий. Я розумію, що снігу у Римі мені не вистачало найбільше. Дякую, Боже, що допоміг мені це зрозуміти.
P.S. Коли повернулася додому, то зрозуміла, що жодна подорож, не має сенсу, без спілкування з іншими людьми. Тому я вдячна Богу за тих людей, яких зустріла під час цих Різдвяних свят: організаторів поїздки, отця Олексія, який став на цей час нашим духовним  наставником; тих, хто потурбувався про наш дах над головою і щоденний харч; водіїв, які вчасно і професійно доправили нас до місця призначення; хто радо і щиро допомагав нам.
Бажаю усім читачам “Світла” побувати хоча б раз у такій поїздці.