Повний текст проповіді з урочистості Св. Мартина, у Мукачеві

11.11.2019 р.

Брати і сестри,

святого Мартина найчастіше бачимо зображеного як солдата на коні, де мечем ділить свій плащ із жебраком. Однією подією з його життя автори хотіли правдиво виділити важливу рису характеру св. Мартина: відкрите серце для нужденних. Біографи згадують його бажання навернути батьків до віри. Він жив дуже аскетично, мав велику любов до селян, котрих євангелізував, піклувався про них як добрий пастир і намагався покращити їхнє життя. При цьому не можемо думати лише про матеріальну бідність. Сьогодні, як ніколи, ми думаємо про убогість духу.

Боже слово цього свята представляє нам суд наприкінці часу. Суть та спосіб судження відкрив нам Господь Ісус. Останнім судом є розподіл. Це не розслідування, а підтвердження того, що людина самостійно вибрала добро або зло. Це судження буде публічним відкриттям правди про стосунки людини з Богом та його людських братів.

Вирішальним критерієм оцінювання на останньому суді буде активна, дієва любов до Бога та ближнього. Хто цим жив і робив це, буде врятований, хто провинився у любові, навіки буде відокремлений із Божого товариства. Вік, здоров’я, талант, фізичні чи духовні якості, здібності та виступи, краса, багатство, слава та сила не матимуть значення. Не змінить судження ані рахунок гріхів, ані кількість церковних нагород. Найбільшою провиною стане твердження: «я нічого не робив». Божа воля полягає у тому, щоб ми робили добрі справи. Не вистачить не робити зло.

Християнська любов до ближнього – це любов до Христа і взаємна. Кожен, хто хоче служити Христу і поклонятися йому в дусі та істині, повинен також служити йому у страждаючій та інакше потребуючій людині і не повинен терпіти негідного поводження з людиною. На П’ятій та Шостій стаціях Хресної Дороги не шкодуймо, що 2000 років тому ми не змогли допомогти Христу нести Його хрест, витерти Його спітніле і закривавлене обличчя або втішити його у Гетсиманському саду. Цю можливість ми маємо навіть сьогодні у своїх слабких, нужденних або страждаючих братах і сестрах. У цьому сенсі Церква є таємничим тілом Христа, котре повинно зростати. Цей живий організм має свою вічну голову – Господа Ісуса, але в людській історії на ньому ростуть живі клітини, гілки. Вся історія Церкви – це час зростання, а наприкінці віку буде побудований «Новий Єрусалим».

Тому святий апостол Петро заохочує нас: «І самі віддайтеся, мов живе каміння, щоб з нього збудувати духовний дім, на святе священство, щоб приносити духовні жертви, приємні Богові через Ісуса Христа» (1 Пт 2,5)

Ми викуплені та запрошені. Будівельником є ​​Ісус Христос, який іде історією і будує організм свого тіла – людей Божих. Тобто Церква – це не бюро хрещень та похорон, і, зрештою, не магазин продажу квитків на щасливу вічність. Церква – це не просто історична велич з прекрасними храмами, сповненими мистецтва. Церква – це, навіть, не об’єднана релігійна кооперація, чи спілка зацікавлених у доброчесному житті, чи рятункова система душ, котрі у небезпеці,  щоб увійти у цю систему та вийти, коли кому заманеться.

Церква – це живий, надприродний організм, Божий виноградник, містичне Тіло Христа, Божа родина, викуплене Христом людство.

Чи розуміємо, чи усвідомлюємо ми свою відповідальність як живі клітини цього Божого організму? Я також Церква і маю приносити плоди спасіння іншим членам містичного тіла Христа. Чи знаю, що це означає для мого життя у сім’ї, по сусідству, у парафії, на робочому місці, у  радості та стражданні, під час розваг, а також у лікарні?

Подивімося на нашого покровителя:

Святий Мартин будував Церкву (не будову). Коли починав, перед очами мав свого Вчителя і Наставника – Ісуса. Тим вчителем є Божий Син Ісус Христос, який своє життя прожив активно, проголошував наближення Царства Божого, відкупив людину і, як говорить Євангеліє, «де ходив, скрізь добро робив, збудував свою Церкву на скелі».

Це маємо робити і ми. Будувати Церкву, приносити плід як живі гілки, живі клітини. Сьогодні бачимо, чуємо різні напади на Церкву Христову. Правда, це може бути дією злого, але це може бути і через нас. Який образ Тіла Христа, Божої родини представляє іншим наше життя, наша поведінка, наші слова, наше ставлення? Ми досить активні, досить гарячі? Радо робимо багато справ, щоб їх побачили інші… Про це говорить також сьогоднішнє Слово Боже, але ми дуже добре знаємо, що є справи духовного милосердя. Які це справи?

«Це благочинні дії, якими ми допомагаємо ближньому у його фізичних і духовних потребах. Навчати незнаючих, давати добрі поради, застерігати, потішати сумуючих, пригноблених зміцнювати – це вчинки духовного милосердя, так само як пробачати і терпляче зносити кривду, молитися за живих і померлих.

Погляньмо на свою совість.

Вчинки фізичного милосердя, зокрема, такі: нагодувати голодних, подбати про безпритульних, одягнути бідних, відвідувати хворих і в’язнів, померлих поховати. Давати милостиню убогим серед цього переліку є одним з головних свідчень про братерську любов, водночас є здійсненням справедливості, що подобається Богу.» (ККЦ)

Ось тому це є підтвердженням поверховості та ірраціональності життя, чи навіть глупістю висловлювань типу: «Я нікого не вбивав, не вкрав. Що мене не болить, про те не турбуюсь. Нехай кожен дбає про себе. Непотрібно розчулюватись над бідами у світі, моя допомога була б лише краплею у морі. А мені хто що дає?»

Такі фрази призводять до погибелі. Господь Бог від нас, християн, вимагає свідчити про любов, а не обережного і хитрого егоїзму.

« З того усі пізнають, що мої ви учні, коли любов взаємну будете мати.» (Йн 13, 35)

єпископ Штефан Сечка,

Спішська дієцезія (Словаччина)