Реальна казка
 

Якось давно, невідомо як і звідки, з’явилася Насінинка. Довго вона блукала по світу, зазнала багато чого: то птахи хотіли її з’їсти, то дощ змивав її у потічок, то, бува, холодні вітри котили її по траві, каменях, поки вона не потрапила в грунт. Стало враз темно і тихо, але відчувши тепло і вологу, Насінинка пустила корінець, щоб міцно вхопитися за землю. Потім вирішила пустити і пагінець до Сонечка, за яким так скучила. Не відчула сама, як швидко почала виростати, і з маленького росточка перетворювалася у дорослу Квіточку.
Мушки, цвіркунчики, жучки почали товаришувати з Квіточкою і залюбки сідали на її білосніжні пелюстки, яких вона мала дуже багато. Саме пелюстки надавали її жовтому, млявому обличчю, виразності і тепла, до якого комашки тягнулися як до сонечка. Кожному вистачало місця і всі вони залюбки з нею спілкувалися. Квіточка завжди просила своїх друзів розповісти що вони бачили там за високою травою. Кожен ділився з нею всім, що бачив і пережив, але всі, як один, застерігали від величезних, дивних і небезпечних Велетнів. Квіточка намагалася дізнатись,чим ці Велетні небезпечні., але ніхто не наважувався їй про це розповісти. Комахи говорили, що біля цих істот є багато чого поживного,смачного, цікавого, але всі їх дуже бояться. І враз почав долинати шум, почала трястися земля, всі комахи хутко зістрибнули з неї і сховалися. Квіточка побачила тих Велетнів, яких їй описували друзі. Один із них ніжно обійняв її тонке стебельце і нагнувся до її обличчя. Щось її залоскотало і вона відчула теплий поштовх повітря. Квіточка засміялася про себе і подумала, – чим вони можуть бути небезпечні, якщо милуються нею… Відкрила очі, але вже нікого біля себе не побачила.
День за днем Квіточка ставала все більшою і красивішою. Всі навколо любили її за те, що вона була привітною до всіх, нікому не відмовляла коли хтось хотів поживитися її нектаром, чи просто перепочити на її пелюстках.
Аж ось, одного дня, вона побачила, що до неї наближаються Велетні, яких вона бачила колись. Квіточка незчулася, як один із них відірвав її від кореня. Теплий лоскіт в щічку її не радував. Вона відчула біль, і білосніжні пелюстки затріпотіли. Більше того, Велетень почав відривати їх одну за одною. Біль ставав все сильнішим і нестерпнішим. Коли залишилася всього одна пелюстка, Велетень кинув Квіточку в траву … Тоді вона зрозуміла, від чого застерігали її друзі…
Квіточка ще довго лежала на землі, тамуючи біль. З усіх сил тяглася до Сонечка своєю єдиною пелюсткою, щоб ще, як можна довше, прожити…            

 К.Б.